І ніби вже, здається, крайні квити,
пора би заспокоїтись буттю
і дати просто дихати і жити,
і нинішньому дню, і майбуттю.
Пора би перестати рвати смерчем
обпатрані до сорому сади.
Чи стане бурелому з того легше,
як болем позабризкує сліди?
Та ні ж бо ні! І кожен теє знає -
і той, хто рве, і той, кого деруть!
Бо кожна дія - стигма понад краєм,
де півбрехні вже не ховає суть.
Де білий Бог давно зчорнів у хмарах,
йому не ду́ші треба - мідяки.
Та всі мовчать, весь час бояться кари
з байдужої могучої руки.
Хоч б'ються в груди зойки марні - квити!
Буття своє узяло, стане всім.
Та хтось упертий не дає ще жити,
і бухкає щосили в темний дзвін.
14.01.19 р.
класно написано. пророче. бо часто мамо те. що заслуговуєм. а грішимо доки не попечемся...Щасти! 
