Придумали якось людиномір.
Ну щоб поміряти, якою є людина.
По – науковому, не зазираючи до зір,
А так по – справжньому, глибинно.
Чи зберігає надважливий спадок,
Чи є місток, через який цей скарб внесуть,
Ледь народився той нащадок,
А вже відома уся суть.
Отих хороших пригортають,
Обійми, ласка і тепло,
А тих поганих проганяють,
Туди де крайнощі і зло.
І так два міста збудували,
В одному жили королі,
У друге вже не заглядали,
Чи інші ті хоча б живі.
Хоч матері криком кричали,
Що та дитина золота,
Потвора та все більш зростала,
Хоч мала бути як свята.
Роки минали, сотні воєн
Ту ілюзорність зруйнували,
Лиш де-не-де його руїни
В вогні ненависті палали.
А інше місто із "нічого".
Людина все ж колись почала?
Не генії, а що їм з того?!
Та геніальність з неба впала.
Художники і музиканти,
Де взялись ви, нові таланти?!
Для когось може недоуки,
Щасливий світ зробили руки.
Мудро! 
дякую
дякую
