Вона дивилась на себе в дзеркало і часом не розуміла , чому все ще живе. Кістляві руки вивчали сіре , сухе та зім’яте лице, пальцями проводячи по контурах невиразних рис. Що ж вона наробила із собою… Волосся таке ламке від дешевої фарби із супермаркету. Потріскані уста намагались піднятися вгору , спроби скопіювати ту себе, яка була колись жвавою, безтурботною і …живою були взагалі смішними. Погляд у відображенні її лякав. Ніколи ще не була такою…вимордуваною. Стрункий силует ледве-ледве похитувався тьмяним коридором її занедбаної, але затишної квартири. Музика лунала з її кімнати і її стегна почали рухатися під ритм мелодії, руки вразно й гнучкою піднімались , то опускались , уста беззвучно повторювали слова , голос тихо підспівував «I’m broken , I need to be fixed», голова закинута на верх і здавалося , що це її останні хвилини життя. Чому їй так здавалося? Сама не знала.
Є такі люди «фенікси». Їм потрібно згоріти дотла, аби знову відродитися. Вона спалювала себе повільно, спогадами, нав’язливими думками. Відчуття було, ніби лезо легенько доторкалося до білосніжної шкіри , а потім занурювалося в кубло вен , проникаючи туди і топлячись в багряній речовині. Ось таке було її відчуття . Ненавиділа цього, бо після стає ще холоднішою, ніж була. Боялась з часом стати черствою і бездушною. Та видно Господь потурбувався про це і нагородив її безкінечною кількістю сірників , які запалювали щось в ній.
Якось їй сказали, що вона подібна хвилям. Коли вона наповнена почуттями, то стає незбагненно шумною . Зі всієї сили б’ється в людину, як хвилі об скелі, намагаючись показати усю силу , усю серйозність своїх ендорфінів. Отак б’ється..б’ється , а люди зникають , йдуть і нікому згодом ті хвилі не потрібні, як і вона сама. Тільки люди не скелі, люди - віск , який розтоплювався від полум’я її щирості та гарячкуватості .
Кімната любила її сум, бо саме тоді вона найкраще грала на фортепіано. А сусіди особливо полюбляли її стан. Ніхто не знав. Що з нею, але всі захоплювалися грою і чекали на ці чарівні звуки з нетерпінням. Вона грала серцем і журбою, натискаючи клавіші один за одним, наче так треба , наче хтось уже написав до неї цю мелодію. Її пером були тоненькі пальчики, музою вона сама. Похитуючись вперед і назад , грала та співала тоненьким голоском про своє , життєве. Стіни на мить завмерли від світлості й такої дитинності моменту. Картини на стінах прикріпили усю увагу на витончену постать, яка здавалась з вигляду такою слабкою й меланхолійною.
В такі моменти відбувався ритуал спалення , знищення , ламання її душі. А потім все завмирало. Волосся набувало природнього кольору , кутики губ підіймались в гору, лице білішало і рум’янилось , пальці затримувались на клавішах , а потім падали вниз . Її стан ставав вишуканим , як у лебедиці.
Ритуал закінчився . І вимучений фенікс знову був готовий на нові жертви , вже був готовий згоріти заживо.
ID:
830821
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.03.2019 14:50:11
© дата внесення змiн: 28.03.2019 17:46:07
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
У нее это последствия от сативы?
