~1~
За вікном на неї дивився єдиний друг, який насправді не знав, який вона має вигляд. Лише там, за вікном, він допомагав їй насправді не розуміючи жодного її слова і потреб. Лише там... Він був лише там, був недосяжним. Він був дощем.
Нічні вогні прибережного містечка, у суміші з дощем, робили світ однією незрозумілою мозаїкою. Тільки вона її розуміла, тільки вона могла розгледіти у цьому хаосі сусідній будинок, в якому досі у декількох квартирах горіло світло, столітній дуб, біля якого стояла молода дівчина під парасолькою, напевно, чекаючи на когось. Вона бачила все, навіть своє бліде та невиразне відображення обличчя, яке викликало одну лише огиду. Це світле волосся, ці світлі очі й така ж шкіра – все це було чуже, наче не вона дивилася у вікно, а хтось зовсім інший. Таке відчуття її не покидало останній рік, відколи все змінилося.
Скільки разів вона проклинала той день, усе своє життя, але легше так і не стало. Вина була тільки її і більше нічия. Це через неї.
Біль, совість, що неочікувано прокинулась, зрадницькі сльози – все це прийшло після того зловісного дня.
Рівно рік вона мешкала в маленькій квартирі увесь час чекаючи. Чого? Вона сама не знала. Просто чекала, ховалася від світу, який завдав болю, який вона зрадила своєю боягузливістю і гордістю. А гордість – це гріх. Все ж вона не була святою. Хоча... Дитинство – це єдина пора, коли святість у ній була присутня. Але як і усе на світі, закінчилося... дитинство закінчилося.
"Як це низько, підкорятися власній тіні", – думала дівчина, але нічого низького тут не було, тому що вона була своєю тінню. Вона підкорялася собі, власному голосу.
Вона могла довго так стояти і чекати, доки в сусідньому будинку повністю згасне світло, а дівчина під старим деревом дочекається когось, тому що їй не було чого втрачати. Стрілки на годиннику давно для неї зупинились, а місяці в календарі перетворилися в один нескінченний день.
Схопивши руками краї підвіконня, вона без вагань залізла на нього. Сівши так, щоб тілу було комфортно, вона витягла з кишені старих джинсів телефон. Занадто малий ріст дозволяв це зробити. Ще рік тому, вона ніколи б цього не зробила б, ніколи не дозволила б собі робити такий необдуманий крок, який зрушив би усю її репутацію нанівець. А її вона домагалася собі цілих сім років. Але зараз у неї не було нічого, тому і турбуватися не було про що. Вже кілька місяців, як телебачення та радіо мовчало про колишню зірку.
– Хочеш поговорити? – раптом почула вона свій же голос з розмитого відображення вікна.
"Ти втрачаєш голову", – проговорив внутрішній голос.
– Так, – відповіла вона на своє ж питання.
–Тоді... відповідай на мої запитання.
Вона промовчала. Вона думала.
– Ти вважала себе колись в житті щасливою?
"Що ти робиш?" – здавалося внутрішній голос закотив очі й пішов від неї, залишивши на одинці з відображенням.
– Так.
– Коли це було?
– В дитинстві.
– А зараз ти відчуваєш щастя в серці?
– Зараз там тільки темрява і пустота.
– Чому ти була щаслива? В чому ти бачила щастя?
– Я мала батьків, подругу, кішку. Я його бачила в усьому: ранок, вечір, осінь, холод, нова книга.
– Коли ти вперше заплакала?
– Навіщо ти запитуєш?
– Просто мені цікаво, чи пам'ятаєш ти, а то я забула. Але це немає значення. Скажи, ти була впевнена у своєму щасті?
– На той час – так. Я знала, що батьки мене люблять і ніколи не залишать, подруга мене не зрадить, тому що ми з нею із одного кола. Ми з нею були тими, з кого всі знущалися і кого називали невдахами. А кішка... вона ніколи б не розповіла мої таємниці.
– Але цьому прийшов кінець?
– Так, я все втратила. В усьому винна я...
– Коли ти подорослішала?
– Коли побачила білку, – у зображенні вікна не було помітно всього того, що коїлося на зовні, але одне можна було помітити без сумніву - усмішку...
– Розкажи.
– То була осінь, – доторкнувшись до телефону, що лежав поруч, вона почала розповідати водночас повертаючись в далеке минуле. – Я не відвідувала школу, тому що хворіла другий тиждень. Батьки були у відрядженні, тому я жила сама... Я підстерігала ту білку вже давно. Вона жила в дуплі старого дуба, біля мого вікна. Щодня я чекала моменту, коли вона вилізе зі свого будиночку і я її зловлю... Та мить настала. Я зловила маленьку тваринку і стисла у руках, але відразу відпустила... – зараз, замість усмішки у вікно можна було розгледіти прозору сльозу, яка скотилася з її щоки.
– Чому ж ти її відпустила?
– Злякалася... Я злякалася, що завдала їй шкоди, що їй стало боляче. Я поставила себе на її місце. Що сталося як би мене стисли і не відпускали б. Ні... Я не хотіла бути на її місці. А скількох людей стискують так, як я її тоді? Скількох людей змушують робити те чого ви не хочуть, тому що вони потрапили в чиїсь руки, стали маріонеткою?..
– Саме тоді ти вирішила стати грінпісцем?
– Так. В ту мить я хотіла захищати усіх беззахисних, тих хто потребує допомогу. Навіть, якщо це просто тварини. Адже вони також заслуговують любов... Але зараз це...
– Хочеш повернутися в минуле?
– Воно минуло...
– Але не пам'ять про нього.
– Ні! – закричала дівчина і швидко поглянула на двері в кінці кімнати.
– Гаразд, тільки не кричи. Як забажаєш...
Запала тиша на кілька секунд.
– Хочеш, я тобі допоможу?
- Ніхто не в змозі мені допомогти, бо ніхто не знає мого болю.
– Ти помиляєшся. Я – твоя тінь. Я все знаю про твій біль.
– Так, що ж ти скажеш робити?
– Напиши йому...
– Кому?
– Ти прекрасно знаєш. – непомітно вона сама заділа одну з болючих тем минулого, яка досі не забулася.
– Як це допоможе? – дівчина зробила серйозний вираз обличчя і змінила позу в якій сиділа.
– Він зараз не той, кого ти знала в дитинстві. Зараз він для тебе незнайома людина, а незнайомцям краще всього довірити свою таємницю. Вони її не викриють, тому що вони не знають тебе, як і ти їх... До того ж, ти досі пам'ятаєш номер його квартири і поштової скриньки.
~2~
В кімнаті панувала смертельна тиша. Але було дещо набагато страшніше за неї – темрява. Вона з кожною новою миттю самотності поїдала все своїм бездушним поглядом.
– І що ми будемо робити? – промовило до дівчини відображення в дзеркалі, що дивилося на неї поглядом рудої лиси, яка щось затіяла.
– Не ми, а я, – поклавши дзеркало на стіл, вона розвернулася на стільці в протилежну сторону кімнати, де ріс великий фікус.
– Чому? – наче образилось відображення, хоча вона знала, що те з неї так глузує. – Ми ж обоє це затіяли. Точніше ти, тому що я зникаю і з'являюсь, а ти постійно існуєш.
– Про що я йому напишу? – склавши руки на грудях, запитала дівчина не відвертаючи погляду від зеленої рослини.
– Про небо, море, зорі... про любов врешті-решт.
– Я божеволію! – шепотом закричала вона.
– А хто тебе змушував замуровувати себе в цій клітці?
Проігнорувавши свої ж слова, дівчина повернула до столу і увімкнувши стару лампу дістала з шафки зошита з ручкою.
"Просто напиши. Невже це так тяжко. От побачиш, тобі стане легше!" – промовляло щось всередині неї.
Як тільки ручка опинилась в неї у руці, вона почала трястися.
– Що я роблю? – запитала дівчина у себе, але відповіді не було. Тінь мовчала, внутрішній голос мовчав. Вона була сама на сам. Все вирішувала вона і тільки вона.
Сльоза скотилася по щоці і впала на білий листок паперу, залишивши мокрий слід. На тому ж місці вона розпочала писати...
Перед тим, як почати виливати свою душу на папір, вона думала, довго думала...
Ні, вона знала, що писати, але вона не знала, як це написати. Як зробити так, щоб він зрозумів це з декількох слів, так, щоб він зрозумів хто це. Але у цьому не було сенсу, тому що... вона цього не знала.
Тим часом за вікном, свої права у ночі переймав світанок. Нічні ліхтарі один за одним блякли, світло в нових квартирах з'являлося з кожною хвилиною, а птахи починали співати свою звичну ранкову симфонію. Дерева в парках та на вулицях розцвітали з новою силою після вечірньої зливи. Це був початок весни...
Для кожного вона повинна була принести щось своє, те що потрібно було, те що належало тільки тій людині. Комусь потрібне було тепло, іншому не вистачало любові. Але тому, кому доля вже все це подарувала, весна готувала випробування- дощі, бурі, вітер. Цій дівчині, весна також дещо приготувала...
За ці декілька хвилин, що настав світанок, її душа була вилита разом зі старою таємницею на папір:
"Не знаю, чи коли не- будь відчував, чи знав і просто вдавав, що не бачиш... але я більше не можу приховувати, хоч все й минуло. Мене змусили...
Я вчиняю, як остання дурепа на світі, думаючи, що стане легше. Знаю, жалітиму... Тому ніколи не згадувати усі ці й наступні слова, я просто їх забуватиму...
Я тебе любила..."
"... не згадувати усі ці й наступні слова..." Вона прекрасно знала, що згадуватиме, знала, що саме через це не спатиме темними ночами. Але все ж вона це зробила...
– Задоволена? Я це зробила, – піднявши голову до стелі мовила дівчина.
- Так-так. А тепер все це потрібно закінчити, – пролунав медовий голос із дзеркала. – Відправ це.
– Декілька слів, які нічого не коштують?
– Ти ж завжди цього хотіла... Коли була дитиною.
Від свого ж голосу вона заплющила очі. Який же він був бридкий, чужий, нікчемний.
– Але його ж любили мільйони, – прочитавши думки мовила тінь, що переселилася з дзеркала на протилежну стіну. Тепер вона здавалася страшною, наче нічний кошмар.
– Тільки не я.
– Ти відвела мене від теми, – здогадалася тінь і її очі налилися злістю.
Дівчина знала- це страшно, але боятися не було сенсу, тому що це її власна тінь, тож якщо вона наважиться її вбити, це не буде боляче.
– А як же Кейсі? – знову прочитала думки тінь. – Якщо я тебе вб'ю, вона стане сиротою.
– Чому ти зі мною розмовляєш?! – не в змозі більше стримуватися пошепки викрикнула дівчина зі скочивши з стільчика. – Зараз світанок! Зникни! – не дочекавшись відповіді, вона швидко підбігла до вікна і відкрила штори, щоб ранкові промені осяяли кімнату. І сталося диво. Тінь зникла...
***
Вийшовши тихо з квартири, дівчина направилася до сусідніх дверей. Зупинившись перед ними і набравши повні груди повітря, вона натиснула на дзвінок.
– Це ти Астрід!? Не очікувала тебе побачити, – здивовано та з краплею розчарування промовила набагато молодша від неї дівчина, відчинивши двері.
– Вибач, якщо потурбувала, – почала вона, але та її перебила.
– Ні-ні, заходь, – взявши Астрід за руку, дівчина потягла її в середину квартири.
Її звали Роуз. Вона була єдиною людиною, яка не відвернулася від дівчини, коли її життя руйнувалося на крихти...
Вони познайомились у притулку для тварин, де працювала Роуз. На той час Астрід не була всесвітньо відомою співачкою, а Роуз була ще дитиною. Дівчинка відразу впізнала у ній початківця і віднеслась до неї без будь-якої поваги, тому вважала усіх людей, які були пов'язані так чи інакше з шоу-бізнесом хворими. Але знайомство з цією дівчиною перевернуло усі її сподівання. Астрід не була схожою на усіх тих гламурних фіф з модних журналів, чи ще на когось, вона була справжньою, зі своїм власним серцем, а не з пустою коробкою. У неї була квітка, а не бур'ян. Тоді Роуз допомогла вибрати дівчині маленьке щеня- друга для неї. Та на жаль того друга вже давно немає поміж них, але залишилась інша дружба, яка не зруйнувалась навіть тоді, коли Астрід вступила в гру з життям, в гру з самою собою...
– Ти на когось чекаєш? – зупинившись серед дверей кухні запитала Астрід. Весь стіл був заставлений різноманітними стравами, а на плиті кипіли каструлі.
– Так, – оглянувшись, наче щойно все це побачила промовила Роуз. – До мене сьогодні приїжджає старший брат. Ми не бачились декілька років. Тепер він мешкатиме у нашому місті, за декілька кварталів звідси.
– Невже? – присівши на стілець, мовила дівчина. Раптом вона забула, чому прийшла до подруги і про те, що вона затіяла разом з тінню. Вона наче перенеслася в минуле, в ті дні, коли вони разом могли просидіти на цій кухні до ночі розмовляючи просто так, без потреби.
– Гаразд, – як тільки щоки налилися червоною фарбою, подруга продовжила.- Джон також прийде. Я хочу познайомити його з братом... А ти чому завітала до мене? – раптом запитала вона і повернула своє обличчя, яке усе було в ластовинні, до дівчини.
– Я? – в мить вся ілюзія зникла і Астрід знову була тут в цьому світі, в цій реальності. Вона не збиралася розповідати правди і просити допомоги, тому зараз, в цю мить вона була зайва, непотрібна.
– Ти хотіла, щоб я посиділа з Кейсі? Так, я можу. Вона мені не буде заважати. Ти ж знаєш, я завжди допоможу, коли потрібно... А хочеш, залишся з нами? – запропонувала Роуз.
– Ні-ні. Я буду зайвою. – запротестувала та, водночас піднімаючись з-за столу. Дівчина не розуміла, чому Роуз завжди допомагала їй і підтримувала у тяжкі миті, адже вона ніколи не допомогла їй... Їхні відносини не можна було назвати навіть дружбою.
"Ти прекрасно бачиш – у неї й так багато проблем, а тут ще й ти", – нагадав про себе внутрішній голос.
– Я тебе познайомлю з братом, – але Астрід вже встигла дійти до кінця кімнати.
– Я іншим разом зайду...
– Ну гаразд, – погодилась подруга і також встала, щоб провести Астрід. – Тільки ж не забудь... Ми й так останнім часом рідко бачимося.
***
– Це погана була ідея, – сповзаючи по стіні під'їзду говорила до себе Астрід.
– Чому ж погана? – почувся голос тіні і раптом її силует з'явився на протилежній стіні. Від свого становища Астрід застогнала.
– Іди звідси... Прошу, залиш мене.
– Гаразд. Але коли ти зайдеш в квартиру заглянь до своєї кімнати і зверни увагу на стіл.
Раптом почулися кроки внизу сходів та чиясь розмова. Астрід побачила, як тінь напружилася і в ту ж мить розвіялась, наче пил...
~3~
Минуло декілька днів... Слова, які Астрід написала того вечора зникли разом з папірцем. Ось про що тоді казала тінь, коли просила поглянути на стіл. Але вона навіть не намагалася їх шукати, вона просто їх забула, наче то була гра... А серце? Чи могло воно забути минуле, забути те через, що колись розбивалось об скелі? Ні...
Сьогодні був похмурий день, тому дівчина увесь час сиділа на підвіконні дивлячись в одне місце, поза вікном- на сірий парк, що з кожною миттю огортали хмари. День був сірим, життя було сірим, усе пофарбувалось в цей колір...
"Буде дощ", – подумала вона і зістрибнула зі свого місця.
Раптом пролунав дзвінок у двері. Астрід ні на кого не чекала цього дня, тому на всякий випадок закрила на замок двері в сусідню кімнату.
Перш, ніж відчинити, дівчина зупинилась. Її змусив насторожитися занадто знайомий запах одеколону, що доносився зовні квартири.
– Не може бути! – вигукнула нялякано десь позаду тінь, але дівчина вже відчинила.
Першим, що в'їлося в очі були квіти – білі троянди. Все було зрозуміло. Це він. Якщо білі- він.
– Чого тобі? – не піднімаючи очей, запитала дівчина.
– Не скажеш навіть "привіт"? – відповів до болю знайомий чоловічий голос.
– У цьому немає потреби, – наважилась вона поглянути на нього і злісно кинула слова у повітря. Обпершись на двері, вона продовжила: – Так чому ти заявився через рік, а не через століття? Я ж знаю, ти прийшов не пробачення просити.
– Можливо спочатку запросиш мене в свій дім, а потім ми все обговоримо? – сказав він тим голосом через, який колись Астрід готова була померти. Але тільки не зараз і не в цю мить.
– Ну заходь, – відкривши повністю двері пробурмотіла дівчина.
– До речі, це тобі, – він простягнув їй букет квітів.
"Потім викину", – подумала вона і повела чоловіка на кухню.
– А можливо нам повернутися до нього? – нагадала про себе тінь, але дівчина знову її проігнорувала.
"А тобі потім дам прочухана..."
***
– Я тебе слухаю, – промовила Астрід, як тільки хлопець присів. Сама ж вона, не поспішала сідати думаючи, чим швидше це все скінчиться, тим краще.
– Я тут подумав, – почав він склавши руки на столі. – ...і вирішив. Як це правильно сказати...
"Ти що, нервуєшся?" – здивувалася подумки Астрід і сама того не помітила, як посміхнулася. Але це була не та посмішка, якою колись вона зачарувати. Ні. У цій посмішці ховалося велике зло і помста.
– ... Нам потрібно помиритися, – як можна м'якіше промовив він.
– Що?! – не розуміла дівчина сенсу його слів і тому почала майже кричати. – Ти це кажеш через цілий рік? А про що ти думав, коли виставив мене на посміховисько ледве не на весь світ?! Чим ти думав, коли робив на мене ставку в покері разом зі своїми дружками? Чим думав, коли залишив мене без даху над головою? Чим?.. – вивільнившись від слів, що хотіли зірватися уст давно, Астрід поглянула на хлопця. У цьому погляді була одна лише ненависть і жодної краплі людської душі.
– На тобі також є немала частка вини, – почав хлопець, наче не помічаючи стану дівчини. – Ти була на дев'ятому місяці, коли ми розійшлися. Ти вбила нашу дитину... – Якби Астрід не знала б його, вона повірила б цим словам. Але вона знала цю брехню, знала цю маску, знала цю людину.
– Якби я залишила її, вона померла б, – дівчина ледве стримувала сльози. – Без їжі, ліків, дому... Хіба вона могла б вижити? І це – через тебе. Ти залишив мене дому, ти її залишив дому... А там вона має усе, – вказала вона пальцем в небо. – А зараз іди звідси..
– Але...
– Іди! – закричала Астрід і вказала йому на вихід. – Негайно!
***
Відкривши тихо двері, Астрід увійшла в кімнату, яка на перший погляд, нічим не відрізнялася від будь-якою спальні за винятком своїх малих розмірів та деяких дитячих іграшок, що були розставлені біля вікна. Дівчина тихо, на носочках підійшла до ліжка де спала ще зовсім маленька дитина – її донька.
Так. Вона йому збрехала. Рік тому, коли він зруйнував її життя, вона йому збрехала, щоб захистити маленьке життя, від свого минулого і теперішнього. Саме тоді вона відмовилась від свого колишнього життя, заради нового життя. Заради того, щоб Кейсі ніколи не дізналася, що її мати в минулому була відомою співачкою, а її псевдонім знала уся країна та за її межами.
Зараз Астрід майже забула про все те, що колись для неї мало велике значення. Дорогі машини, вілли, щомісячні концерти- саме це відділило її від родини, якої тепер вона не має...
Колись, в далекому дитинстві, вона просила в свого янгола- хранителя:
– Якщо в майбутньому я дуже сильно зазнаюся, захворію на зіркову хворобу, стану егоїсткою та лицеміркою... провчи мене... провчи мене янголе, кинь мене з небес на землю, так, щоб я забула про багатство і згадала про все, що маю зараз...
Це прохання янгол здійснив, хоч це й було жорстоко... Дівчина втратила одразу все- сім'ю, друзів та кар'єру. Але окрім цього він відкрив її очі на майже нареченого, який тепер також просто минуле.
Все ж, в безвихідній ситуації Астрід не опинилася завдяки Роуз, яка увесь час допомагала дівчині, навіть коли та була "зіркою".
***
Астрід тихо прилягла на ліжко, де спала її донька і обережно обійнявши її, заснула теж...
На дворі був глибокий вечір, глибший за будь-яке море чи океан. Він наче поглинав все навколо, забираючи усі маленькі промені світла: від старих вуличних ліхтарів, до маленьких нічних кафе. Навіть зорі на небі в цей вечір не сяяли, а місяць настільки був тонкий, що майже просвітлювався. Сьогодні вечором і усією ніччю хотіла володіти тінь. Але вона не могла потурбувати сон Астрід з Кейсі...
***
Наступного ранку на папері були написані нові слова, які призначалися для людини, про яку зараз Астрід нічого не знала.
"Ні, не любов це була...
Невже тоді, багато років тому, я могла когось любити? Ні!
Дитина... Вона ще не в змозі відрізнити любов від невідомо чого. Вона думає, що знає все, не знаючи цього великого світу.
Тією дитиною була я..."
Вона писала про дитячу закоханість, а думала про справжнє кохання...
~4~
Здалеку виднілися білі паруси корабля, що повільним ходом плив на північ. Ще мить і він зникне з обрію, як і сонце, ще мить і блакитна вода потемніє. Хмари на небі повільно пливли у напрямку до сонця, наче білі пушинки. Ні. Вони були рожевими. А зараз червоні. Вони змінювались кожної миті. Ось... вже й зник корабель...
Астрід стояла на жовтому піску дивлячись далеко за хвилі, туди де щойно виднівся корабель. Її думки були чисті, білосніжні. Вона ні про що не думала, вона просто дивилася.
Раптом позаду почулися дитячі голоси: "Наздоганяй!" та веселий дівочий сміх, що перемішувався зі швидкими хлопчачими кроками по піску.
Дівчина не обернулася, але помітила, як вода до берега прибула ще на декілька метрів ближче. Зараз її ніг майже торкалися хвилі. Ще мить і ноги будуть мокрими. Саме цього вона і чекала. Чекала, коли вода торкнувшись її, забере усе, що турбує і не дає спокійно спати ночами, усе те, що не може відійти в минуле, але повинне...
Декілька днів тому Астрід розповіла Роуз про візит колишнього нареченого. Та їй порадила не зважати на нього, тому що він минуле, а минуле вона вже давно повинна була відпустити. Тому потрібно просто жити далі і не оглядатися на свої колишні помилки, адже інколи вони приносять, як результат, щастя. У її випадку – це Кейсі.
Але розмова з дівчиною не допомогла Астрід. Впавши у депресію, вона перестала їсти, спати і просто сиділа на підвіконні годинами.
Роуз не могла на це спокійно дивитися і тому вирішила заручитися допомогою старшого брата, який працював психологом. Вона надіялася, що він зможе їй допомогти.
Озвучивши це подрузі, дівчина думала, що та відмовить, але на диво Астрід погодилась...
І ось, зараз Астрід стоїть біля моря в очікуванні Ендрю- старшого брата Роуз. Дівчина сама захотіла тут зустрітися, тому що море здавалося їй єдиним, де хтось зможе її зрозуміти без будь-яких слів та пояснень. А цього вона потребувала найбільше.
Дівчина навмисне прийшла раніше, щоб побути на самоті. Але це їй не вдалося, тому що ввечері людей біля моря багато, особливо дітей. Ось, знову почувся дитячий веселий сміх та крики. В ту мить вона згадала про Кейсі, яка залишилася з Роуз. На даний час, вона була єдиним променем щастя у житті.
Як тільки в руці затремтіли від вітру листки паперу, Астрід згадала про ще три листи, які написала декілька днів тому і, які збиралася викинути в воду разом з іншими листами. Вона вирішила востаннє перечитати їх перед тим, як віддати воді на вічний спокій.
"А я тебе любила ще до того, як мої почуття пробудилися не на жарт. Але тоді все це було лише симпатія. Коли ж вдруге моє серце вирішило погратися, випробувати мене, я відчула першу в житті закоханість. Водночас, таку прекрасну і болючу...
Я досі не знаю як це сталось... Як в одну мить твоє ім'я на чужиш вустах змушувало мене червоніти, а один твій силует в темному коридорі школи – став сенсом усього життя."
"Слова, що злітали з твоїх вуст відбирали у мене віру, тому інколи мені хотілося розчавити твоє серце у своїх руках. Я думала так ти побачиш мене, серед інших."
"Думаю ти знав, як мене називали у школі всі учні, адже ці слова лунали по всіх коридорах щодня. До мене зверталися"Hi little girl!". Якщо ти не знаєш досі чому... Це не через мій малий ріст, хоча він також грає тут невеличку роль. Ні. Просто я найкраще з усіх учнів у школі знала іноземні мови. На той час, саме цим я відрізнялась від усіх інших. Інколи можна було чути й слова "Salut petite fille!", "Hallo kleines Mädchen!" або ж навіть "Hei pikku tyttö!". Це мене не ображало, навпаки, мені подобалося таке звертання однолітків до мене, тому що завдяки цьому я відчувала себе особливою. Хоч потім і забула про це. Але я завжди залишалася маленькою дівчинкою, навіть зараз я є нею. І не важливо, якщо це лише в душі, і не важливо, що від тебе я цих слів ніколи не чула..."
Завдяки останнім словам, Астрід захотіла відчути себе тією маленькою дівчинкою, що колись. Вона захотіла забути про всі проблеми дорослого життя, про дивну самотність разом з тінню. Їй захотілося хоча б в одному слові повернути час назад. Але оскільки це не можливо, вона вирішила поєднати минуле з теперішнім. Саме тому, коли дівчина розмовляла перед зустріччю з Ендрю, вона попросила його гукнути її саме на одне з тих звертань, коли вони зустрінуться біля моря. Чому? Вона обіцяла йому про це розповісти потім...
– Час, – прошепотіла Астрід і зрушила з місця. Підійшовши, як найближче до води, вона обережно присіла на пісок і викинула листки паперу на хвилі. Всі листки поплили по воді далі і лише один здійнявшись у повітря десь полетів.
Піднявшись, дівчина озирнулась навколо, але крім багатьох людей нічого не побачила.
На морі з'явився новий корабель, а старий маяк неподалік засвітив свій ліхтар, який повинен був цієї ночі вказувати шлях усім морським суднам.
Тим часом серце Астрід щось відчувало, адже воно почало відстукувати дивний ритм, який не був схожий на жодну пісню дівчини. Схоже і воно знало про наближення змін у життя своєї хазяйки..
– Hi little girl! – почула у себе за спиною Астрід чоловічий голос і відчула, як чиясь рука опинилась у неї на плечі...
Кінець
2017
В житті кожного, без перебільшень, є були і будуть невдачі, помилки, чорні смуги. Але всі ми напевно чули слова: за чорною смугою завжди приходить біла. І це правда, адже скільки в наших життях не було б невдач, вони зажди закінчуються, хоч і приходять потім знову. Але потрібно пам'ятати, що навіть чорні смуги мають своє значення у нашому житті, тому що вони дають нам урок.
А минуле... Його потрібно навчитися відпускати, але не забувати. Бо там ми залишили те, що робило нас щасливими- сім'ю, друзів, перше кохання, мрії. Там ми мали все, що потребували. Але й тут – зараз, життя не зупиняється на невдачах, а йде вперед.
І все ж поговоріть зі своєю тінню. Раптом, вона дасть підказку в складній ситуації. Раптом вона просто зараз за вами, просто зараз...
ID:
843166
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.07.2019 13:22:13
© дата внесення змiн: 26.07.2019 13:31:28
автор: К. Тарновська
Вкажіть причину вашої скарги
|
