Душа переорана болем утрати,
Надії в собі вона вже не несла.
Хто зміряв той біль, що витримує мати
Удень і вночі у перерваних снах?
Засипала спогади в пам’яті жорна,
Й згадалось усе до найменших дрібниць,
Як він ще маленький, а це ніби вчора,
Тремтів, коли дзвони лунали дзвіниць.
Зірок не хапав, та кохавсь у читанні,
Виношував мрії високі, ясні.
Стрічався із музою він на світанні,
Вплітаючи роси у власні пісні.
«Не гоже хвалити дитину на людях,» –
Носила в душі ще бабусин совіт.
Не вірилось їй, що війна скоро буде,
І попелом чорним укриється світ.
З молитвою жінка лягала й вставала,
Й до Бога летіло синочка ім’я.
Подушку сльозою не раз поливала,
Як снилася вкотре їй чорна рілля.
Кричали думки її несамовито,
Душа розривалась від туги й плачу…
«Допоки земля наша буде кровити?» –
Дивилася ненька на сина свічу…
23.06.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
