Старенький художник малює картини,
І там, на полотнах, є кожен із нас,
Фраменти життя він чіпляє на стіни,
І звуть реаліста всі коротко: Час.
Від людних доріг заховався подалі,
Від сірих краплин, що із неба летять,
Малює і вдень, і вночі у підвалі,
Де сотні свічок на підлозі горять.
А хтось дуже часто йому дорікає,
Що весь неохайний, живе без сім'ї,
Що сотні свічок у підвалі палає,
Що фарба кругом й комашині рої.
Що знов недосохлі вдягає картини
В новесенькі рамки і вішає в ряд,
На ці архаїчні, замшілі вже стіни,
Які, мов музейний, старий експонат.
Та він вже уваги на це не звертає,
І пензлем обводить лице у вікні,
Малюнок сирий ще у рамку вставляє,
І вішає хутко на цвяшок в стіні.
Бо скоро заб'є вже у дзвони дзвіниця,
На кожну картину дається свій час,
Чому саме так? Та яка вже різниця...
Це щастя, що він взагалі є у нас.
***