|
Весно, моя маленька Донечка,
кого шукаєш Ти там високо у горах,
як воїн в краях чужих, холодних
Ти кидаєш луком Своє волосся
в серця одиноких та самотніх.
Тату-Тату, самого Часу Батьку,
Те, що Зовні бідне - в Собі Багате.
Відсічену голову Медузи Я перед собою підіймаю.
Вона посміхається, плаче і говорить: "Дякую,
що Єдиним способом Зняв Моє Прокляття."
О', Бідна Медуза Посейдоном Зґвалтована.
Кам'яний Я в Собі - Нічого не Відчуваю.
Лиш Сльози Її із Кришталю і Збираю.
Вони в Руках Моїх Холодних Тануть.
Я відчуваю Древніх Богів Запах.
- Чому Ти все Тут Граєш.
Так, Я розумію,
що Чоловікам інколи потрібна Самота.
Вони Бояться Собою Набриднути,
а не для Того, щоб Подумати нібито.
Але ж не Так Сумно та Криваво.
Я обертаюсь,
а там Ліра в Жовтому Моя Маленька.
Мені ліру в Золоті та корону в Іридії простягає.
Поки кров Блакитна з коси Моєї Чорної Стікає.
- Грай на Ній, як Ти в Мені, і на Мені.
- Я так довго був сам-один по власній Волі,
що Тобою, як Змій насититися все не можу.
Тебе як іграшку свою використовувати не хочу.
Не можу хвилину, секунду просити кожну,
щоб Ти мене все сильніше обійняла знову.
І не знаю чи Те бажання від Похоті,
чи від бажання Спокою, Любові.
Вони зливаються-переливаються.
І як Наруга над Тобою Все відчувається.
- Що ти мелеш, О' милий Денебе.
Йди до Мене.
- Руки Мої не Чисті, Мокрі, брудні.
- Не має значення.
Головне, що Чисті в Собі.
Крук чорний, Ара жовта,
на плечах широких Моїх.
Як Їх звати я й і не згадаю.
Плечі Вони Самі Вибирають.
І нікуди Вони не Літають,
і не Боюсь Я за Них,
бо Вони вже Все Знають.
І Говорять Коли Треба, не Забувають.
Пам'ятаю, що Вони тільки допомоги потребували,
Інакше, навіщо запирати птаху, яка на Волі Літає.
"Не винаходь Колесо по-новому,
Ніхто буди не бажає Самотнім,
навіть Той, хто так клекотить.
Достатньо і Одного, а краще Двох,
Завжди буде Мало все одно всього."
Мухомор - це Первісна Космогонія.
Шапка - Небо Зоряне де Існують Боги,
в Силі Забуті Своїй.
Спідничка - Світ де Існуємо Ми, Живі,
яка завжди опадає,
тягнеться до Корінчика,
який - Підземний Світ,
Де Існують Душі Предків Мертвих,
Злих та Добрих, Наших і Чужих,
у відростках міцелію окремо кожен,
тягнуться світлом скрізь пітьму Землі.
Ніжка - Перехід між Трьома Світами,
Розуму та Духу Страж - Arbor Mundi.
Я - Омікрон, І це не Те Ім'я,
яке мені при народжені Дано.
Я не пам'ятаю ні лиць, ні голосів батьків.
Є старі шамани, а є шамани сміливі,
але немає Старих Сміливих шаманів.
Я Старий, не Шаман Я, і не Воїн.
Я - Одиноких, Охололих зорів Їдак,
Чому ж сиджу як самурай Я,
в центрі відьминого широкого Кола,
серед осик молодих в листі опалих.
Потяг стартує, рухається.
Гори, долини, лимани і моря,
і мости над ними, і потяг під Ними.
Міста і Села позаземні,
Земного Типу і Суперземлі,
де стоїть "вогонь" прозорий в атмосфері,
через тиск високий, для Людей смертельний.
Але не в Цім Потягу, де всі Існують Збережені.
Все проноситься швидко нереально, незбагненно.
Люди й не Люди заходять, влітають повільно,
і розсідаються по купе з спинками низькими.
Я Їх Бачу, Спостерігаю:
Плазмоїдів ледве формених Яскравих та Темних,
Ті, що яскраві Тьмяніють, щоб Іншим не Заважати.
Чотирируких гуманоїдів у довгих псевдо-дредах,
не мають Вони ані хорошого Зору, ні Слуху, Тихих,
навколо стоїть Гул від Мов, в Вони Говорять жестами.
Шкіра у них м'яка, фіолетова, вкрита у псевдо-морщини,
як в людей над суглобами де п'ястка переходить у фаланги.
В Них відсутні дзеркальні нейрони,
те, що будить в нас емпатію, Будує Мови
і страх перед Тим, що Ми не хотіли,
і хотіли б, щоб хтось з Нами накоїв.
Вони керуються чистою логікою,
і раціоналізмом - Математикою.
Вони часто Себе самострачують,
бо не бачать вони в житті сенсу
поза логічного самозайняття, самозабезпечення.
А розмноження в них - це Акт безчуттєвий,
через який би Люди давно повимирали,
не маючи Того задоволення в нагороду
за продовження свого роду.
Газ синильної кислоти в їх "аптеках"
в м'яких капсулах вільно видається.
Нашу "емпатію" одні із них Бачать - Даром,
спасінням від об'єктивного безсенся,
щось "по-середині" в Потребах,
Щось, що дає наснаги, як і для самореалізації,
так і для того, щоб просто "Дихати".
А Інші називають просто - наркоманським притоном, Раєм.
Бо звідти куча проблем залежного виходить.
"- Люди "вище" за Нас в технологічно-науковому прогресі.
Хоча, як планетарна раса - Ми і старші."-
фактами Перші Других перекривають.
Бачу: Чорно-коричневих псевдо-собак
в суцільних кремнієвих панцерах, Високих,
які мають тільки по два пальці на задніх ногах коротких,
та по три на передніх-опорних довших,
Вони сідають і все рівно ними Опираються.
Голова Їх схожа на дзьоб черепахи, й Очі суцільно Сині.
Войовнича, агресивна Раса, але не представники Ці.
О' чому я хочу поговорити з Ними,
бо Дзьоби Їх обточені-тупі.
А Голос більше схожий для людей на писк, скрип.
І Всі Вони, окрім Людей, голі майже в Собі сидять,
бо розмножуються по різному, але не статево.
Я Самотній, але Мені приємно,
бо відчуваю Себе Я частиною Цього,
Тимчасового, Безпричинного,
Галактичного Об'єднання.
Ми прибуваємо на колонію в Везі.
Де завжди блакитне світле небо.
В Жовтому Королева сідає навпроти мене.
В Лиці Горда, Хоробра,
але й не позбавлене Скромності.
"Ідеаліста Естетичне Задоволення",
Мати Тихо Кричала Своєю Красою.
Щічками, які ніколи не робили Її Суровою.
А Ця ховає та сховати не може, Краси заручниця.
І Я Бачу Їх, Ті щічки, але тільки коли Це лице посміхається,
Ідол в Золоті передосіннього Сонця,
такий лагідний, ніжний, любов'ю усміхнений,
крізь мене, не мені, а подругам з якими сіла.
Голову опускає і рукою рота прикриває,
Наче Тебе Солодом обволікає.
О' Це Лице у Всьому, як лезо Гостре,
Немає слів шоб описати
Те, що ні з чим порівняти.
Крук погоджується, каркає.
Ви ж всього Мої Спогади.
Чого Я від вас чекаю.
Підходить із-за Спини Мати Маленька і питає:
- Квиток Маєте?
Крук сміється-насміхається,
а Ара Його за хвіст кусає.
Кишені бомбера зовнішні та внутрішні Я оглядаю,
Чому я вдягнений як Воїн стародавній.
- Боюсь, що "Ні".
Тай потяг куди Цей Йде не знаю.
"- Туди й Назад", Куди Забажаєш.
Мовлять по-черзі Крук та Ара.
Голосно, як можуть,
що в вухах дзвенить,
що Думки в ніщо Стирає.
Клеймований Червоним Уроборосом,
Дає Мені Мати квиток Свій Пробитий-порваний.
Золота Дама й Мати одна-одній кивають, І Мати Йде Далі.
Пасажири Ці Всі не Живі й не Мертві, я й не Знаю,
і Знати не Хочу, чи Мати і Батько ще Живі.
Це Образи Просто Старі,
як тільки Маяки Потрібні.
В Незнанні ні скорботи, ні печалі в Смиренні.
Бо Ті, хто нас Любили за нами починають сумувати,
коли рано чи пізно Ми вмираємо.
Як котики Ми Душею Граємо,
тільки коли Біль Те передбачає.
Краще вже бути сиротою, аніж плакати над плитою.
Я не Харон, нікого не Перевожу, не Рятую, плати не Потребую.
То Доля кожного Окремо, щоб рятувати Їх Після по-Одному.
Ніщо не Врятує Того, хто Життя не мав,
хто без думок: "Я зробив все що Міг" Вмирав.
Вмирати в Забутті Благородно-Викупною Смертю,
можливо саме це є ціллю життя людського
в Очах Творця вашого Одинокого
захищаючись чи нападаючи
з Вірою Саме своєї правоти
в забутті емоціонально, смиренно
зі думками не потрачених колись сил та часу по-дурному,
або ж у свідомості навпаки, яка впевнена в протилежному
І Зло у такому створеному Світі є ніщо,
як стимул до розвитку суспільства у правильну "сторону"
Надати можливості деяким? А Що Я Можу?
"- Живи Життям Смертним,
таким, що не шкодить ані Тобі, ні Оточенню." -
Говорить Батько Круком.
- Це Життя не Має більше Інших Законів і Правил, -
Закінчує Мати, що жовто-блакитна Ара.
Подолати Страх неможливо, Ніяк,
бо мертвий в Собі Той, хто Зміг Так.
Ви можете лиш симпатію один-одному Очима проявляти.
І Маяки такі, стирають "бути Нав'язаним" Деякі страхи.
- Так, що Залишається тільки невідповідність і сміливість.
"- Ну давай же Ходи, Я тільки цього і Чекаю."
Чому від Того, хто слабший в Собі першого кроку чекають.
Невже все зав'язано на фізичному проникненні,
від якого тільки чоловік задоволення відчуває.
Такі людські "стандарти" дурні,
коли випадковістю не зв'язані.
А для чого Вона ще ж Мені?
Для Опори в Світі Крихкому,
де не допомагають вже і Боги.
Не можу дивитися на неї,
сліпну від Наднової.
Що за Картинка.
Потрібно тікати,
щоб Образ Цей не запам'ятати,
щоб Інші потім об Нього не розбивались,
а Я об Його втрату.
Я б відніс Її не торкаючись
на далеку орбіту цієї Галактики
і залишив би в пузирі кисневому Споглядати,
як Все що Вона Любила і Знала у Жовтому Вихорі Згорає.
Нехай Розуміє, що мені допомога потрібна,
і що Вона Єдина, хто на це Здатна.
Скажу лиш: Те ілюзія, не бійся,
немає в мене сил, щоб руйнувати при Ній фізично.
Я Стіна Жовтого Полум'я неозора
Я Дивлюсь на Тебе Нею,
Я Спину Твою Вигріваю
Бояться Зараз Красивих
бо в Собі не спілкуються часто.
Це порок пост-індустріальній цивілізації,
де немає Об'єднання в Спільних звершеннях.
Коли все виконують запрограмовані Одиницями автомати.
В такій Цивілізації немає і Перенаселення,
Там де Дитя "тягар", щоб Їм, Багатьма, Доступне Надати.
Той нелегкий Досвід минулих поколінь,
доступний для Самореалізації.
Може вона тільки тихо Того й чекає,
коли хтось наважиться познайомиться з Нею.
- При цьому Свою "особисту візуальну планку"
для ймовірного партнера "Опускаючи".
("планка" зазвичай тільки у чоловіків,
для жінок більше важливіше "нутро",
Продемонструй ж Його
і не Забувай демонструвати
бо Та планка не Візуальна
Через Те Вони й Чекають Ходу першого Твого
чекають Настирності, яка не в'яжеться
зі Скромністю бажаного нутра
логічна помилка, тупа петля
з якої виходу нема
як ж мені Тошно
я зараз сам у себе втиснусь від самотності
бо вони хочуть і настирливого, і скромного
а Без Віри вашої в мене нема Сміливості)
"- Це Ти міг Спостерігати, Споглядати,
Де чоловік зазвичай менш привабливий аніж жінка в парах."
В інших випадках - можливе розчарування,
коли недоліки сховані хімією відкриються.
Коли вона проходить-спадає.
Тільки й побудовані відносини на Ній залишаються.
Інколи горобець може стати лебедем в очах Твоїх,
І той Лебедь буде все намагатися втримати Тебе,
в розумінні Своєї природи Горобцевої.
Не розуміючи, що Двоє вже Ви,
то два Лебеді,
які в очах один-одного бучать себе горобцями,
і Все проти вітру Злітають та Один-Одному Допомагають.
"- Уяви скільки красивіших за Неї
відчувають невідповідність до Тебе.
А Ти боїшся саме Її,
звісно Вона вибере того,
Хто думає: Все або Нічого.
Того, Хто Знає,
що Відповідати Красою Її і в Мінімумі не Може."
Красивіших не буває, тільки по-Іншому, по-Своєму.
І початкову Симпатію, Всі будуть Відчувати Саме до Неї.
- Всі Ми хочемо Більшого, аніж тому чому Відповідаємо.
"- Інакше все ще б сиділи в Печерах холодних."
- Головне знати Собі Ціну.
"- А то залишишся Один у розбитого корита."
- Шведського багатого стола чекаючи.
Що ж Робити,
якщо ти горобець який не хоче Лебідку тривожити?
Яка на Тебе навіть і не Дивиться,
хоча Сидить Навпроти.
І все рівно, що ти,
як і Ісус на розп'яттях і полотнах Всіх,
як Воїн жилистий і стрункий,
бо тільки в Такого Ідола хочуть Вірити,
бо тільки за таким хочуть Йти.
Антропогенез Увімкнути?
Де ж Моя Воїна Сила,
перед Невідповідністю страху Ірраціональному?
Сила Воїна який Лоно Б'є, Наповнює.
І Її хтось Б'є, хтось хто з пелюшок в масці воїна живе.
А вона що? як заручник Тіла все розуміє, споглядає,
та й що ще Робити не Знає,
і все рівно в бажанні чи, що гірше Без,
все Чашу свою підставляє.
Валькіра яка з Воїном літає,
чи Мавка яка з Шаманом співає?
Ролі змінюють одне-одну у правді.
Чому Ви мовчите?
лиш топчетеся і кігті зжимаєте
О' Я в Житті Цьому Розчарований.
О' Я б Наповнив би Її Розум цією одвічною печаллю.
Якщо Вона без розуміння того посміхається.
"- Не пірнай у колапсоїд чорний,
якшо Смерті Розуму забагнеш просто,
хтось Обов'язково Прийде, зайде,
бо Діра все ж рівно в Себе Все Втягне.
Просто Лягай Там Спати,
де Люди, там де Надія холоне,
коли вже Нічого і Чекати."
Ні-Ні, Я тепер пам'ятаю Все - Страшне.
Вирощені в самотності - в самотності і вмирають,
тільки якщо Ту самотність хтось спеціально не шукає.
Хтось, кому люди існуючі в Масках з пелюшок Огидли.
Хтось, Хто Хоче Щось під Себе Нове, Інше Виростити.
Але ж Ніхто не буде з Дитям Дорослим возитися.
"- Просто протягни, подай Її руку."
Як Білі діри які тільки математично можливі,
так і ці "відносини" які вами вище описані
тільки на слова існують, тільки в них "практичні"
і Я простягаю, це ж всього симуляція, Сон, чого боятися
вона на Лиці міняється, печаль проявляється
зовнішню сторону руки правої мені показує
а там гладке матово-срібне кільце тьмяне
І чому Я його не бачив,
чи просто бачити не Бажав
бо ж Руки й Очі - дзеркало душі
а я втонув лиш в зеленому мигдалі
змарновані у часі можливості,
щоб зараз стати
гідним представником Її цивілізації
я змирився з програшем в Грі, яку і не починав
я спотикаюсь на першій сходинці
та й не хочу вже йти вище й далі
бо до тебе їх ще з тисячу
як же Ти високо літаєш
або це тільки я так вважаю
а до тебе щаблинок з десять насправді
так або інакше, але Я відсталий,
слабохарактерний і загнутий
і Ти не дивишся в низ більше
бо власні Ніжки заважають
обрубати б Їх
це так легко знизу зробити
як рубали Революції і Війни
в заздрощах,
в бажанні кращого життя
Носиш Хрестик?
а Я Діоклетіан
Пентакль з християн
облитих золотом чорним
живцем палають на хрестах
освічують жиром своїм і плоттю
Колізей повний глядачів у ночі
вони не у захваті, Страху повні
бо поки одні догорають,
нових до хрестів прибивають
жінкам перед тим груди відрізають,
а чоловіків каструють тупими ножами
а Гладіатори б'ються між ними не на смерть,
а лиш для Розваги, я палець Великий для них Підіймаю
бо головна розвага у Вас, у Відчаї Волаючих
Моя Прана Мудра в руці лівій Вас благословляє
Я Споглядаю, Я Тебе Вдихаю.
І Вдихаючи Мовлю:
Я егоїстичний бог, якого ти не можеш перемогти.
Егоїстичний ген, якому ти не можеш протистояти.
Я Вам Зло Показав Страшне, Стражденне,
яке завжди зводиться до смирення, -
до байдужості одиниць-очевидців Одних
та підтримці наступних багатьох Других.
О', і з пір Тих, не змінилося Нічого,
Нейронні мережі та банки даних
Армія залізних птахів та броньованих танків
Ідол монолітний піднятий у Кришталі Моніторів
Укріплене місто правлячий клас захищає,
що Вавилон з бетону та сталі новий
О', Мій Те розум обурює і ображає,
що людина іншу людину пригнічує,
аби задовольнити властиві їм обом інстинкти.
Хоча існує шанс, хай маленький, незначний,
цій спокусі насильству опори успішної.
Але ж що ж робити коли Ти - нащадок воїна,
котрий вбивав собі подібних заради виживання,
котрий Матір твою в первісній культурі зґвалтував,
а Вона виростила тебе в Інстинкті Любові, в Піклуванні
до своєї дитини, як до чогось "рідного, свого, не чужого",
і тим самим даючи їй більше шансів
на виживання у взрослінні довгому.
Лише такі ухвали й такі діяння є винятково Вашою,
людською властивістю, так само,
як самострати можливість,
це Ваш сектор свободи.
І Я молюсь на Нього:
На Свободу Розуму логікою наділене,
зі співпереживанням Вроджене.
Та Красу в Тілі Заковану.
моя шия не тримає голову,
вона до серця опадає
облитого огидою мертвою Тою
воно волає та палає, Тобою запалене
в Мені інстинктом ідеального партнера для розмноження
і сидіння, і підлога металева піді мною плавляться
у чорну зорю я падаю, куди ви поспішаєте
невже Ви молодими вже настільки життям розчаровані
налякані страхом одинокої старості
щоб потім ще навіть не старими
від розтраченої любові бути вже пустими
чому я здивований, коли людська Краса - то Хвиля
і кожен хоче поки Може Нею поділитися
я падаю з надією без цих сумлінь людських прокинутись
з силою брати все що забажаю, на всіх чхаючи
бо тільки Сильні отримують бажане
але ж тоді б це любові бажання
було б приглушене
через постійне прагнення більшого та нового
а не втримання єдиного, старого
Що ви наробили?
у одній Колбі ви дали любов та страждання
я дещо зробити забувся - попрощатися
і я матеріалізуюся над Нею
Хастуром Незримим, Невагомим
я Той, що живе у пітьмі вашій, в темряві,
у Тій, що світлом направляючої Вашої Зорі
відкинута довгими, гострими тінями
в лиці моєму Ти побачиш Плеяди Молоді
котрі кружляють в Рідному холодному Тумані
з якого Ти Сама й Сонце Родом
рука Моя права у вогні червоніє, жовтіє,
синіє, і в решті розжарившись - біліє
розставивши широко пальці
я ставлю Ту руку на лице її таке дивно-миле
вона нічого не встигає і відчути, зрозуміти
як Вона проходить скрізь її голову таку світлу
як скрізь Масло, О', Я Відчуваю
Вона в Собі від абсурдного Світу Чорна
не як людина в Забутті яскраво-червона
а Світлом не Пітьмою Сяє Зовні
від простих Людських Розмов
І як Мені тепер розчаруватися в Ній, як в Людині
в Тій, що зовні дивно-прекрасна,
а в Душі чарівно-чиста
в Тій, що реальність перед Собою Здіймає
Вона розуміє власну Силу
та Нею будить Душі Інших
недолугий бог тут Я
але саме Ти благословила мене
чи прокляла, Я й не Знаю
сяєш тілом для Одного,
а Душею для Одиноких
і Мені Мало Цього
"- Проблема у Виборі,"-
як Оракул і Мовив
та як Я можу
тепер Спати лягати
зі жагою пізнання втамованою
та й ще і не в білім храмі
а в чорній ямі
photo by Pip
instagram @bypip
ID:
905432
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 20.02.2021 00:30:54
© дата внесення змiн: 22.03.2021 23:59:50
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|
Так, я тут експериментував з римами, і використовував "співзвучності", а не прямі закінчення (не знаю як цей спосіб називається)
Я просто намагався написати Щось "новітнє, сучасне", через Те не сковував себе кайданами чужого "нерозуміння". А в підсумку вийшов на "новий" рівень "відвертості", котра людям Відразлива
