"На Оболоні паслись коні,
Цвіли луги на Оболоні.
А де ті коні? Хто їх знає!
Народ живе і не питає."
Микола Луків
Метро «Почайна». «Городок».
Майже початок Оболоні.
Торгових точок ланцюжок,
Блищать прикраси в павільйоні.
Скляні прозорі чисті двері,
Підлога біла, глянс блищить.
Ліворуч – скарби, глас імперій,
У сяйві золото лежить.
Гра світла кличе до вітрини,
Іскриться злато, мерехтить.
Стоїть у чорному мужчина,
Охороняє, сторожить.
Картина дивна, наче небо
Та сонця сяйво. Дивно так,
Іду. Навіщо? Це ж не треба?
Щось відчуваю, якийсь знак.
Миттєвий погляд – бачу квіти,
Галявина. Малий струмок.
Ведмеді грають, наче діти,
Летить метелик на в’юнок.
Ні. Це примарилось. Вітрина,
І срібло, золото блищить,
Мов чорний яструб той мужчина,
Стираю з пам’яті ту мить.
Знов погляд. Знову ведмежатко,
Ось його мама воду п’є,
З бджолою бавиться дитятко,
І джерело водою б’є.
Ото було! Ото блищало -
Живе! Природне джерело!
Та вже нема, бо людям мало,
Камінням стиснуто воно.
Людям постійно треба…. треба
Змінити, знищити свій край.
Шукають краще… Краще неба
Нема нічого! Там є рай!
Душа шукає неба, сонця,
А золото – то є обман.
Іду… Дивлюсь на охоронця -
Це світ не мій. Це сон… дурман…
19.03.2021
