І дивились Ми вже по-іншому
на два Смерті сюжети єдині.
Де Ти Один або з Кимось.
- Які плани? запитує Вона наче трагічно.
Вдивляючись на жовтий в вулканах Супутник,
що височів над хмарами Зміїними.
- Сукулентний сад виростити та статую вирізати,
та місто-Дім мармуровий навколо Них вибудувати.
- Сукулентний Сад? Не трояндовий?
Усміхається і прикриває рота сором'язливо.
- Краще запитай Чию Статую Я Збираюсь Вирізати,
і Хто для неї Мені буде Позувати інколи.
А тепер бігає очима зацікавлено, грайливо.
О', Коханий, як Осінь Сама сира похмурий.
Я так обійняти Тебе хочу, але так боюся,
потрапити в пастку цієї ілюзії знову.
Обійняти Знову Тую примару Сонну.
Так, Він все ще до Мене приходить.
Нічого не вимагає, нічого не Просить.
Лиш Розповідає і Схвалення
в Мовчанні Моєму Чекає, Хоче.
І мовчу Я, бо те, що Він робить -
Прекрасно, але Сумно та Жорстоко.
І Я покажу Тим деяким, хто прийде - кінець,
за який знаю, за який передбачаю лиш дещо.
Бо Долю власну в проміжках
кожен Сам Творить.
Кадат
("- Ти все ще пам'ятаєш,
що Ти таке, Людино?")
Мої очі(очі?) бучать, Вони відкриті,
як пожираються, обплітаються в небі
кубло змій(змій?) в лусці різнобарвних
Ні, Вони і є Небо, і Світила в Одному
освітлюють мерехтінням веселковим
ландшафти різкозмінні неприродні(?)
Переді мною Південь,(та ну) - піски рожеві.
Схід Зліва - вулкан подимлює чорним,
Захід Справа - прірва кам'яниста,
на дальній стороні якої ріка струмить
вона ось-ось водоспадом впаде в Нікуди
А Те, що під ногами(?) моїми, як ж описати:
воно на ніжці зеленій, а зверху кругле і біле.
А Що за спиною Моєю, Я боюся оглядатись.
(Я Сильний) І Я на п'ятці різко розвертаюсь.
І бачу перед (?)носом стіну чорну,
врізану каньйонами кору дуба чорного
Дуб - Ти сила та міць в середині.
Дуб - Ти кори постарілої Ніжність.
Я розвертаюсь назад, і біжу в Піски, Дуб - Ти Страх.
Оглядаюсь, Оглядаюсь і Він постійно перед лицем там..
Ув'язнений в пастці власного Страху Перемін.
Я не витримую, і Б'ю Його (?)кулаками.
"- Я нечестивий, ненависний.
Я той, кого ти створив, бо Розбудив.
Я шкодую за слова колись висказанні.
Ти кожна обіцянка, яку Я недотримав.
Я бур'яни на безіменних могилах.
Моя благодать в нерозумінні того, Що коїться.
А в Розумінні всього Ваша біда і радість."
Я все б'ю, і повторяю та (?)плачу,
і Дуб, Дубок, Дубчик, Я Тебе обіймаю.
Дай Сили, Сили Свої Живі, Нерушимі.
Бо Я так не хочу більше на Тобі
знову повішаним прокидатися
Висить вже мотузок з десяток
надомною мечем цим обрубаних
Я меч маю, він на поясі справа
для чого? Я ж не хочу Вбивати,
але буду відчайдушно захищатись,
коли не Допоможе вже Слово
Я вмирати не Хочу, чому ж
я мотузку в руках тримаю
сісти б під Тобою і минуле згадати
сісти, і на бік впасти та заснути
заснути, бо вже нічого чекати
А Він лиш розпускається бруньками
Що Ти за Собою на Півночі Ховаєш?
Він розчиняється і Я ледве не падаю.
("- Щастя - це не Точка, а Шлях.")
Північ - море широке, гори за ним,
серед них стоїть високий Шпиль
на верхівці зеленим світить,
наче розжарена голка
вказує на гору позаду себе
Я йду і нічого окрім Неї не Бачу
нічого Окрім вершини гори високої,
що Здіймається в пітьмі ночі,
Йду Туди від Неба(?) Цього
яке Зорі(?) все Ховає,
тим, що тут Ночей немає
Я ступаю і ромашкове поле
навколо Мене вихром Вгору злітає.
Туди, куди я так хочу дістатись.
Туди, де Я з кимсь маю зустрітись.
З кимсь, хто як і Я не вміє літати
Наверх, це - Все, що Я знаю
Як раніше Я жив без Хребта(?)
Я йду і нічого не бачу під ногами, Ні
Дитя, Дитя маленьке, дівчинка,
в білому платтячку, хустинці білій
з під неї чубчик виглядає кумедний
мені букет простягає, і не може втримати
ні, не Букет, а Сніп трав диких, зелених,
що майже з неї величиною, такий Великий,
вона його простягає, а Я не Відповідаю
і знову міцно-міцно пригортає до себе
із-за нього виглядає лиш личко кругленьке
- Я Тебе Прощаю. Вона говорить тихенько.
Наче це слова Її перші в речення складені.
Бо Ви все Те без Розуму чинили.
Тримай же, Ти його перев'яжи,
і Собі за спину широку закинь,
замість Щита носи, і зілля вари.
І що б не Зварив Ти з Них,
Вони дадуть Тобі потрібних Сил.
Нехай стануть Вони частинкою Тебе,
як мертві частиною сирої землі.
Тримай, а Я Новий, ще більший назбираю.
Це тільки і Початок Твого Шляху,
і вже Пройдено найважче,
бо Найважче інколи просто Почати.
- О', що Натворив Я, Ти ж ще Дитя невинне.
Перед Нею Я падаю на коліна,
і Її з букетом обіймаю.
Ні, тільки Один букет
(?)сльози, вода в очах
не стікають по щокам
бо заважає
шерсть
Море - Ти Спокій і Гнів.
Море - Ти Творець і Руйнівник.
З Твоєї Води Я Вийшов, а зараз,
я тону в Тобі наче Ворог, наче Чужий.
На світлій гальці Рибина синя билася,
чому? як не було (?)припливу і вода спокійна.
Я Її підібрав і у прозору воду пляжу випустив,
вона покружляла і в темну безодню ринула.
В запаху трав за плечем Життя відчується.
В цій гальці, як переплисти, Надія бачиться.
Тому, що Я в Гори далекі вдивляюся,
які височіють над стежкою крижаною,
що в море чорне підталою веде Собою.
Ті Гори навіть Звідси такі Монументальні.
Я все вдивляюся, а Щось на Мене насувається.
По Стежці цій наче Хтось біжить зі Стрибками,
не в "довжину", а як би тільки по горизонталі,
переміщається з "точки" в "точку" ривками.
Я бачу як різко силует збільшується митями
Силует блакитний, що за Диво
наче з любов'ю до Вроди жіночої
Витесана з льоду статуя чутливо
Все прикривала груди і пах соромливо
Вона Йшла вже повільно, не спішила,
і підтала Стежка під стопами Її замерзала
на крижину легко присіла та й заговорила
- Ти Забавно виглядаєш, а Я холоду не відчуваю.
За Волоссям, що Іній Самий Вона Груди сховала.
Метелик Монарх Мені на ніс сів, Я на Нього очі звів,
напевно і справді - Я зі сторони Смішно виглядав.
Я Подумала "Непогано було б Морозом Стати,
і воду під собою льодом сковувати", ним Я і Стала.
Як? не Знаю, просто в те Повірила, і Обледеніла.
А Смерть не збрехала, ще Більший назбирала.
А Мій букет та одежа, вони замерзли і розбились.
Так що будь Обережним з Мріями в які Віриш,
вони завжди тут Матеріальні та Здійсненні.
- "Чому я не сокіл, чому не літаю..."
- Так, так, і Добре що за птаха не подумала.
А то б людську форму собі б не повернула,
якщо просто зняти не можу цей "Обладунок".
Я би літала, але Тугу по Дотику все б відчувала.
- Ти наче та метафора, що як Всесвіт Стара.
Де дівчину, що як лід холодна і сурова як Зима
парубок розтоплює поцілунком, Своєю любов'ю.
- Якщо Я Серце Крижане,
тоді ростуть Троянди Твої де,
Мені Чудовисько не Страшне?
Подивись у дзеркало води,
на голову, на копита, що як в Бика.
Від Людини в Тебе тільки Спина пряма,
і по три товсті пальці на шерстяних Руках.
Ми не прокляті, не зачаровані,
Ми стали Такими само-бажано,
щоб бути Сильними у Світі цьому.
І змінюватись для когось Ми повинні
по Власному Бажанні та і тільки.
Вона Встала струнко, руки прижив до стану
заглядаючись в Небо мрійно, зачаровано
і долонями від поверхні наче відштовхувалась
наче Злетіти намагалась, Ні, та наче вже Літала
- Тепер Я й не хочу Йти Туди, та й Нікуди.
Навіщо нам Йти на видиму Ціль? Скажи?
Думаєш Там "Відповідь"? А чи вона потрібна.
Та "відповідь", що як пастка підсвічується.
Ті "знання", що зітруть усмішки від простих радощ.
Але Я піду з Тобою, з Тим у кого Щит у Руці правій.
З Тим в кого роги гострі, а очі добрі бо Безрадісні.
Бо Те наче рефлекс - Допитливість Наша.
Як і Зорі, що колись розкидали містичні знаки,
з яких люди все тільки що можливо складали.
Так і буде Маяк цей наші Розуми тривожити,
що Там, як Там, а Навіщо? а для Чого?
Роздуми ці Всі Мені Ловцем у Морі навіяні.
Ловцем Який нічого не шукає, нічого не ловить,
який тільки на арфі грає та з Морем говорить.
Що б Там Ми не побачили, щоб не почули.
Пообіцяй Мені, що Ми повернемось Сюди,
і підемо Туди далеко-далеко кудись за піски,
щоб не було видно ці страшні Вказівки.
- Або навпаки.
- Або Навпаки.
Її хвилясте волосся качалось і пружинило.
Ну як вид? Запитала Вона насмішливо.
- Гори Заворожують, Гори Чарують.
Я Почув, як Вона Засміялась тихо.
Король Блакиті одиноко в небі кружляє
все на Подругу чекає, все Подругу шукає
Альбатросе - Ти Любові Символ Істинний
Одну Єдину кохаєш і з Нею духом вмираєш
Все опускаєшся та за Нами покачуючись ходиш,
наче кволий, показуєш, що не Ідеальний також
Ловець у Морі в човні лебединому Плаває
опирається на арфу та й музику грає
Ні, Молодик просто струни перебирає
і мандрівників наче Собою попереджає:
"Ой Діти, не йдіть Ви туди, де немає цих світил
де ніч вічна без Них осяяна лиш стовпом тим,
що зеленого Їдкого світла повний злого
і так глибоко вбитий в Породу, що все стоїть непохитно
Туди не ходіть де вода і камінь Разом не творять,
бо розділені Холодом, хоч Близько так Поряд."
Рука тягнеться з води, але під Нею немає нікого,
це наче Вода сама тоне і порятунку все Хоче.
Та й не рука це зовсім, а Щось тільки Схоже.
Гори - Ви Гігантичні, Гори - Ви Монструозні
Гори - Ви Лякаєте, Гори - Ви Бентежите
Бо з Вами Я такий Маленький поруч
Гори - Ви Боги Древні, Забуті, Сонні
Куди не глянь скрізь Ваші тіні Довгі,
від Вершин в Світлі зеленої Голки
яку Ви Кільцем в ямі широкій і сухій оточуєте
посеред якої той Маяк над Вами височить
який навколо себе все Випаровує і Точить
і повз неї Шлях Наш найкоротший
пологий схил, під ногами червоний пил
потріскані копита ступали впевнено і швидко
лати на грудях і ногах гарячі від світла холодного
та немов відбитими стрілами незримими порізані
Тепер Я Веду, і Щит перед головою здіймаю
від цього світла Руйнівного Віддано
Свою Супутницю тінню Своєю ж Оберігаю
та все на Неї оглядаюсь, та Оком милуюсь
"Я не на Самоті, Дякую" Думаю, і Зігріваюсь
бо йти Нам зараз лицем до Нього,
але від Нього Мені Лицем вже Одному
І тоді Їй оглядатись, і Мене Голосом Направляти
Говори ж зі Мною, бо Я соромлюсь Розпочинати.
І Вона Говорила, та за палець брала і Вела
та про Те, як з (?)Місяць по Морі ходила розповідала.
Про Те, що не потребує Їдла, і як Те швидко зрозуміла.
Але ради задоволення від Смаку щось би та З'їла.
Та як після Ловця далі Йти Одиноко Все не Хотіла.
простягалась в пітьмі нічній
за Ямою рівнина з брил льодяних
що виточені вітрами швидкими
в хребти і ребра створінь влеглих
Одинока Гора була вже так Близько,
а ні Зорь, нічого в Небі не Було видно
З Нас Двох, тільки Я все Те трохи Бачив
Та Чув, як перебираються лапки павучі
все блукають Бідні, ніччю осліплені
Ті, що плавають і ходять, а Тут не бачать
Добрі чи Злі Ви, Я не Хочу Перевіряти
бо по-Звуку Ви великі занадто,
потрібно Менше звуку видавати
Нехай не буде потреби меч діставати.
- Просто Повір, що Мене не Обморозиш,
та й на шиї Моїй намисто немов повисни.
Тобі зручніше було б "верхом" сидіти і за роги Триматись.
Але так Я зможу голову вільно повертати, щоб Прислухуватись.
- Ти теплий і такий м'якенький...
і шиєю лоскочеш там де не треба.
І Тепер Ми Обидвоє Тихо Сміємось.
Її Мороз очі окує, і розум тверезить.
Її Холод лавинами ноги ломить,
а Мені все ще Приємно,
бо Вона капотить
обвиваючим Гору Змієм Сходи на Пік вели
в камені разом зі стелою на схилі вирізані
що розповідає сюжети незрозумілі
в своїх контурах білим підсвічені
"Народження, Усвідомлення і Смерті"
Історії для Всіх спільним цим з'єднані
когось, хто немає Образу Єдиного,
але Живе завжди Вільно і настирливо
Вже на півшляху Ми в задуху впали
Де на Стіні була зображена Людина,
Людина, яка широко руки розправила
І Тоді Ми налякано зрозуміли,
що не дихаємо, Того не потребуємо
а до Того дихали, бо Те за потрібне вважали
- Що Таке Ми?
- Вільні.
світло синє горіло і хвилями тіней мерехтіло
у вікнах башт круглих що переходили в шпилі
та над куполом височіли, як корона на голові
дверей не було, О', Пілігриме, заходь же,
у високі зали, що визублено грубо в Горі
де кришталеві стіни блідо-синім світили
Ну ж бо, Сходь по Основній Спіралі Далі
І дивись у Кімнати прилеглі, на Те, що там,
Спить немов в Своїх Яслах Власних
В Яслах безформні кулі смол чорних спали
Гіганти на всіх хто повз проходив
сотню очей Своїх сонних відкривали
Тінь: - Ти Їх не бійся,
Тих очей Зла позбавлених
Вище, швидше рухайся,
нехай це вже закінчиться.
Відчуваєш?
Як вібрації ламані Зверху розносяться?
Від Книги Золотої, що сторінкою Останньою
на Іридієвому п'єдесталі стоїть Відкритою
А Зараз Голови підведіть і Вдивляйтеся
в парасольку Купола, що небосфера нічна
на Хрест Північний зоряний далекий Такий
І побачте Те, що набагато Ближче Вам
(Алголь: "- Go on, Expose
the Truth for What it Is.")
В Пітьмі Пара голими Обіймалась.
- На руки Часу Еони намотались.
Зорі повмирали та туманностями стали
та знову в нові зорі зібрались,
поки так все в Собі не поспалювали.
Ми і не помітили, як до Кінця підкрались.
Нікому чорнил і паперу не вистачить,
щоб описати те Все просто-напросто.
Все, те що Ми робили - Те було Прекрасно.
Часу так було багато, що Те аж страшило,
а Зараз Його наче й було Мало занадто.
Я Люблю Тебе, сильно-пресильненько.
Секунда, дві, три - Він не відповідає.
Ой-йой, що коїться, не плач, ну що Ти,
сил своїх на мене не марнуй, не трать.
Ні-ні, стій, та ще й сріблом,
плач хоч легшою водою.
Ти і так пожертвував дещо більшим,
власним Щастям ради щастя Мого.
Я так Люблю Свого Маленького Бога..
- Я теж Тебе Люблю, Зореграю.
Я не боюсь вмирати,
Я ж того і не зрозумію.
Я не хочу Тебе тут одною покидати.
Ми трусимось від холоду в обіймах Любимих,
що за страшна смерть, що за жорстокість.
- Ні, та що Ти, це відплата справедлива,
за проведену в Любові Вічність практичну.
В якій Я Себе відчувала пішаком постійно.
Пішаком, якого Ти перетворив на ферзя,
коли добрався до краю Своєї дошки-Життя.
Та на Свою королеву обміняв,
і Я була такою щасливою-щасливенькою.
Тому що, Ти не був до почуттів Моїх холодним.
Навпаки - голодним, та все як губка Їх всмоктував.
Дякую Тобі Милий, Дякую Тобі Коханий.
Мій Одинокий Король, що Королеву втратив.
А Мені не страшно, бо вірю. Ні, бо Знаю,
що Тебе буду десь там чекати, шукати
у Всесвіті новому, не пройде й секунди.
Тільки будуть то вже не "Я" і "Ти",
але все ще ті, хто прагнутимуть того,
в опис слів немає для чого.
І придумаємо Ми нові мови,
але жодного для опису цього Почуття слова.
Так, Я відчайдушно шукатиму Твій цей холод,
що насправді полум'я яким обпекти страшишся.
Твою тиху Цю Любов, якої так мило соромишся.
Що Боженьки, якби не невагомість
Я б була вже вся давно посріблена.
Голубе Мій, годі, Мій спокій відчуй.
Та "Цитадель на Супутнику" згадай,
те, що найкраще з Тобою Я теж слухала.
"Into the void in a Cluster of Stars
You embrace the peace of silence."
Який ж красивий і сумний в неї фінал,
наче лебедина пісня прощальна.
Але ж Вона на альбомі не остання.
Та і не перша, але точно найкраща.
Візьми ж Мою Тишу яку Обіймаєш, Прислухайся.
Вона стиснула Його сильніше ногами в талії,
ще сильніше обійняла руками в грудях
поцілувала в шию та йому в очі глянула,
сказала, ні крикнула зі захватом весело:
Я була, чуєте? Я Була Королевою!
пригорнулась щічкою, як завжди ніжно
обм'якла та в ніщо розлетілась
залишив тільки дві спіралі іридієві,
що плавали блискучими в невагомості
- Ось Він - Біль. Боги, всі ці еони..
Ти берегла, як за нагадування їх в Собі.
Маленька, скільки ж Сили було завжди в Тобі,
які постійно віддавала, Мене ними наповнювала.
Силою тисячі зірок Ти і зараз Мене напоїла.
Чому? Для Чого? Ні, не потрібно було..
а коли Ти Мене слухала
Маленька шибайголова
як Ти тільки це зробити зуміла,
силою думки повірити, що розлетися
І навіть зараз Ти зі Мною, Маленька Втіха
це наче сон, я не знаю, що самому робити
бо Ми Вдвох займалися всілякими дурницями
і тільки Тоді вони якогось сенсу набували
я хочу ридати, а немає навіть над чим,
лиш плачу, бо в Мені Твоє Життя Вирує
Він взявши ті спіралі в праву долоню,
руки широко розправив
та в лицях і тілі мінявся він
на голові то вінки, то корони
в руці лівій то посохи, то коси
поки не став чорним-чорним, злитий з фоном
з короною світлою, гостроверхою на голові
заважкою, вона йому хилить-нахиляє її
Повернувся в Наш бік,
і Палець на Нас навів
- Я смертним пішов з утробної пітьми,
об яку бився насмішку життя зрозумівши.
А згину подібно Богу Я в цій безодні.
Ніхто не знає як мене Звати, як Кликати.
Я - Обманщик. Лиць в Мене тисячі.
Я - Бог Богів, Аридиф - Ім'я Мені.
Втоплені в пісках всі Діяння Мої.
Час і Матерія розжимають руки в Мені Свої.
О', Спустошений, чого Прийшов Ти Сюди?
Це - Кінець, так, а далі що?
Чи змінилось у Вас щось?
Якщо у вас на Душі все ще
та безодня холоду сірої осені,
а не клаптик блакитного неба.
Я бачу Її чорними Своїми очима,
що дивляться на Тебе літерами цими.
О', ні...
Ліра: - Кому мовиш це Ти?
Вибач, що так довго..
Я не могла Його покинути, як і Ти Її
Вони ж без Нас згинули би,
наче без квітів бджілоньки
Ось ж Я, як і обіцяла Тобі...
- "Куди підеш, де будеш?
коли назавжди заснеш
коли від мене полинеш
Якби ми могли просто тут
ще на трохи залишитися
за плин часу забувши
Нам було б так добре
в цьому галактичному морі.."
Вона це мовить - що тихо співає,
оксамитово, не високо і не низько,
поки перед дзеркалом спертим об стіну
на колінах сидить та Себе розглядає
наче себе до ладу приводить,
але відображення ж немає
- "Ох! Нехай Сутінок настане!
Ох! Нехай Сутінок настане!"
А тепер довго і забавно затягує,
і голос Її звучить наче крик банші,
але все ніжно максимально
Її волосся довге - то золоте,
то оніксове, вибрати все не може
Я Її люблю, так, без почуттів,
поза прив'язаності в закоханості.
І можливо це і є любов істинна,
бо яке ж це почуття Блаженне.
І це все на що Я заслуговую.
Вона просто подобається Мені,
як Людина, не більше..
Вона завжди відкрита,
бо як ми тоді можемо зватися Людьми,
якщо одне одного не намагаємося зрозуміти.
- "Ти маєш знати, Я відчуваю любов,
із золота зроблену, я не любив її ніколи..
Іншу..іншу, окрім Тебе, Оу..
напевно це Любов, Я це сказав.."
Знову тихо співає,
і волосся по-різному
все вкладає та збирає
І хто б з Нею, Такою
не хотів би "більшого".
"Онікс" лиш думаю
і позаду Неї присідаю.
Муза: - Ой.. Ти тут..
І дав Ти Їм це..
як в тій першій пісні.
От тільки сумно, бо справді
"дощ не може йти вічно",
як і Сонце гріти.
Бо є Дві речі найгірші,
які ти можеш як письменник зробити -
це пожаліти Своїх героїв,
а ще найгірше - це пожаліти Читачів.
І Я розумію, чому Тих і Інших Ти пожалів в Фіналі.
Бо смішно виглядає драматизм в апогеї.
Що ж сказати. Ця подорож була дивною.
Мало хто зрозуміє Її всю та у всьому,
а коли почнуть розбиратися -
то стане вже пізно для захвату, гірко стане.
Твоя біда і важка корона в тому,
що Читача Ти уявляєш розумнішим за Себе.
І Ніякої ж "логічної помилки в сюжеті" не було,
просто мотивація в Них "своєрідна", незрозуміла.
Тобі подобається просто четверту стіну ламати?
- А як же Мені ще ж з Тобою
напряму поспілкуватись?
Та і Історія ця - далеко
не найдивніша котру Я "переживав".
Але Єдина котру описати зумів.
Після безуспішних спроб описати Тебе,
знала б Ти, Знала б Ти, як Легко Мені було
описувати все те, Інше - просте.
Все Те, в максимально широкому
спектрі образів, ідей та емоцій.
Мій Ідеалізований Суб'єкт,
скажи, що Ти там Любиш?
Мій Єдиний і Перший Читач.
Бо ж звідки Мені знати, Звідки,
що Тобі точно сподобається.
Скажи, який Твій колір улюблений.
Хоча, те вже не має значення.
- Твої тексти - вони такі різнобарвні,
але матові, не яскраві, навіть похмурі,
через те - реальні, як та "веселка прощальна"
яку Ти намалював іридієвими солями.
І пурпуровий. Ти його наче Творець вгадав,
ще до того, як Я на людях сказала про нього.
- Не втішай мене, це виглядає по-слабкому.
Хоча це і правда. Тепер Я заснути зможу..
- Впевнений?
-Наміром - так, і рішучістю - напевно.
Мені ця невідповідність набридла
Вона стискає мої нутрощі
мені боляче, мене Тошнить
і я пустим шлунком блюю
від того скла в мізках
яке скрегоче об череп
німими Воплями безпомічності
соціальною одиницею я стати не спроможний
не то що для когось Ідеалом за який роздумую
і немає вже тих приємних роздумів
що глушили скрегіт, немає цих фантазій
бо Вони Всі мертві, Я Всіх повбивав
і Я дрейфую на спині по океану з трупів
і дивлюся в беззоряне чорне небо
в якому були Мої сузір'я із сюжетів
Вони Всі Мертві, Я Всіх повбивав
Я піднімаюся та теж розводжу руки
і тіла в небо возносяться зорями
але я не опишу вже Їх ніколи, бо нема що
бо то не сузір'я вже, а просто небо денне
ні цяточки, ні клаптика чорненького
бо Я Всіх повбивав, Вони Всі мертві
Я не можу в Нативі дивитися на Тебе
так, чому я все ще не обдовбаний
тільки тоді Я думаю про все відразу
значить і ні про що, але нічого і не пишу
Ти дала Мені щось незбагненно Велике,
щось що насправді просто ілюзія
за якою я все ховався від кінця
Ти Класна
Чужа і Рідна
Ти Нереально Реальна
І Залишайся Такою,
якщо це справжня Ти
Або продовжуй цю роль Грати
знову "nihil" сам до себе молю
знову очі повільно розкриваю
і перед собою не бачу нікого
тільки в дзеркалі власне відображення
від якого Вона оберігала мене Собою постійно
від цієї картини жалюгідної та відразливої
але Вона все ще Мої плечі обіймає
хоч Я Її Ніжну в дзеркалі і не бачу
але бачу за Собою Їжака Колючого
якого в Ньому тільки і видно
Він займає майже всю кімнату
Він пульсує чорними голками
Він мовить: - щоб Прокинутись - Засни
а в моїх обколотих руках посинілих
мотузка - в руці правій, ніж - в лівій
ось вам і 21-го століття запитання:
криваво але в спокої,
або чисто але в агонії?
поки одні тварино зношуються
за інстинктами на повідку повзаючи
розум в задоволеннях затуплюючи
інші в його пучині тонуть і гниють
людство втрачено
я не мав ферзя ніколи
та подичавіли всі коні
на пішаків тури і слони
були по-дурості розміняні
Я сам фігуру власну
опрокидую
бо це - цугцванг
та Мій
Вихід Короля
