Долі такі скрипучі, слова вже не мають значень
Скінчилися поцілунки колишніх його пробачень
Сонце, вже стало світлом, темрява – тінню ночі
Розум, згубивши мрії, шукати їх більше не хоче
Якість - не стала мірою, кількість - не стала ціллю
Все, що було йому зайве, виводилось тільки біллю
РвАло шматками події, давило часу коліщатами
Ховалося щастя за спиною, або за міцними ґратами
Трохи тримало відчаєм, дозуючи «за» і «проти»
Або інстинктивно рятуючи кидало його в турботи
За руку вело над прірвою, крізь сутінки і тумани
А він, гордівливо-віддано носив свої власні кайдани
Що то була за памороч , що то була за хвороба?
Якась помилкова інтенція , життя несвідома спроба?
Якийсь варіант продовження того - що втрачає силу?
Таке собі перевтілення людини - в частинку пилу.
Частинку, що мала розум, тіло, що мало ім’я
Але не давало спокою власне загублене "Я"
І ось він від спраги пошуку в тишу безодні кинувся
І той, що комусь наснився , від сну сновидінь прокинувся...
Дуже сподобався ваш вірш. (Хоч є один нюанс: біль - чоловічого роду. Але за змістом так вдало туди саме "біль" вписується).
