Стукайте, колись казав Син Божий:
Стукайте — і вам колись відчинять.
Тому я думала, що декого хоч зможу
Переконати. І росіяни думку змінять.
Писала тексти і вірші свої складала,
Були і фото, докази, були й промови,
В коментарях я палко сперечалась,
І як могла, використовувала «слово».
Та лиш гірке розчарування я знайшла:
У більшості там просто нічого міняти.
Власних думок у їхніх головах катма,
Бо замість мозку — непохитна вата,
Ще де-не-де сховались клаптики малі
Із тезами промов пропагандистських.
Ми, українці, не раз вже чули їх усі,
Як переконували родичів-рашистів.
Так, серед росіян є часточка мала,
Що мовчки/пошепки осуджують війну.
Я, як і інші люди, маю гріхи, я не свята,
Тому і кидати каміння ні у кого не піду,
Та зАпит в душу міцно реп'яхом уп'явся:
Хто більше перед Богом й нами завинив?
Той, хто щиро (через дурість) помилявся
Або хто розумів усе, але нічого не зробив?
Є також росіяни, що обурювались вголос,
І хто за мир на мітингах у лютому стояв,
Але то лиш краплинка в безмежнім морі
Отих, хто зло творив, хоч правду й знав.
Я не суджу нікого — Бог нам усім суддя.
Як дав зневіри мить, щоб біль відплакала,
Так неодмінно викує зі слів нове оруддя,
Щоб знову я у непохитні двері стукала.
І що б не відбувалось далі, хочу сказати:
Хай навіть вам на стукіт не відчинять,
Не поспішайте передчасно руки опускати.
Ми закопаємо уральської Пандори скриню!
15.04.2022 р.
