дев’ять морів як запеклі в руці жарини
не чіпай роговицю дивись напряму як є
після днини настане іще така сама днина
все, що квітне сьогодні, завтра одмінно згниє
не печаль манівці зубожілої своєї душі
не керуй дай сльозам подивитись в це сонце по праву
кожен померти має за ціль і жити вічно —
обирати із цього щось
несамовита ілюзія.
ремство тягне з собою тупе проспання,
його хіть поливає льодом з мільйону стилетів
стилосом стелиться стиль по столу заду́мки
і не знати, що саме обрати тобі
з безодні.
кришити вікна на пам‘ять, тулити у шиби виднóкіл
не вміти цього — не жити життя.
даремно
чіпати того, хто стоїть,
не рушить.
зняти місяць із неба хтось, звісно ж, таки та й пробував.
не вдалося
