Я живу із психічно забутньою
І реву з доленосних кусків,
А пізніше з гіркою спокутою
Пригадаю всі сльози від слів.
Моя мати не вірить супротиву,
Зверхність батька забула вона.
Бо вона ж то дочка не молотиву,
Але все ж позосталась сумна.
Бачиш мамо не всі ще ти слізоньки.
Вбили віру ви в себе в мені.
Як почув Бог пустії погрозоньки
Вже й на поміч пливе у човні.
Присмак крові із плачем окутано,
Всі синці під ребром та в живіт
Та кулачні бої не спокутано
Все ж дивилась в самотніх сиріт.
Ночувала не вдома, спустошена.
Парубкових ночей позаріз.
Не знайшла я спокою, запрошена
У самотній дорогою ліс.
На лисів не зважала, записано.
Зговорити вони не змогли.
Все життя негадано невидано
Намагались звернути щогли.
З перших років свого відбування
На нещасній та грішній землі
Зруйнувались дрібні сподівання
На з'єднання своєї ж сім'ї.
Як мене зрадив батько - злочинство
Та сестра лупцювала до дір,
Та хотів перервати дитинство
На очах у старого злий звір.
Говорила та буду кричати.
В язиці із виделкою теж.
Як фізично боїв не здогнати -
То рікою тектиме без меж
Правда вся. Без відборів зв'язкових.
Це опора. І влада. І дах.
Як в війну не згадаєш військових,
То вже зранку почуєш бабах.
Моє серденько хоче повітря
З горевіями нам тут не буть.
Забирайтеся листям із віття,
Мої рани ще досі ревуть.
Похвалили ті батька та донечку,
Не взяли ж до рахунку мене.
Лупцювали вони із годиночку
Я безсилою йшла на турне.
Що дає мені погляд учителя?
Не вберіг, загубив він мене.
А сім'я - оберіг, як спасителя?
То лиш явище тне та сумне.
І не маю я сміли на подвиги.
Ми з країною ростимо це.
Не поможуть нам навіть астрологи.
Поважай свого серця лице.
Відчуваю, що треба щось написати, але... думки розбігаються.
Тяжка доля вашої героїні. І так не має бути. Чому життя таке несправедливе до одних, а іншим пробачає аж занадто багато гріхів?!
