Люблю гуляти вулицею, я, однією;
Дає вона мені умиротворення та спокій
Переді мною стелиться барвистою змією
Й несе в собі історію старих утопій.
Коли гуляєш тут, здається, що неначе ти в музеї;
Майже усе тут стародавнє, тріснуте й обдерте
І тим не менш, тримається, немов на суперклеї,
Але, про реконструкцію, прохання має вже відверте.
З старого парку починається, мій вулицею тою, шлях;
На протилежній стороні — палац культури;
Забутий, мертвий і покинутий колись на днях,
Бо на фінансування в спонсорів закінчились купюри.
Зліва від мене іржава арка й вхід до парку,
Порослого травою і деревами з усіх сторін
І спробуй ще знайти там хоч одну вцілілу лавку
Женеться стрімко парк цей з часом навздогін.
І хоч який би він старий й занедбаний не був,
Місцеві все одно його відвідують постійно
Нажаль, на цей раз, я туди не завернув,
Тому не можу передати атмосферу там дослівно.
Надалі із домівок малоповерхових піде довга плетениця;
Кам’яні вулики, обжиті тихими людьми
Лиш іноді когось заманює до себе рядова крамниця
В цілому ж, тут безлюдно, мов після чуми
По протилежній стороні тепер ідуть заводи;
Давно полишені, порослі мохом та густим чагарником
Іржавими кайданами закуті всі ворота й входи;
Закриті необмежено та кинуті самітником.
Колись роботу сотням й тисячам людей давали;
Пихтіли та гриміли, щоб закрити план
На жаль, вони один за одним з часом всі згасали
Зостався панувати там лише лихий бур’ян.
Та тут усе довкола мовчазне і неживе
Не скажеш, що тут взагалі ще хтось існує,
Але життя й в такій глуші іще пливе іще пливе,
І, до сих пір, людина тут іще панує.
Мені подобається спокій цей і тиша,
Гармонія і ностальгія від цих місць
Духовна сила тут відносно глибша,
Але, на жаль, допоки я лише тут гість.
Можливо ще колись тут оселюся,
Та вже постійно буду вечорами так гуляти
Вина червоного з горла нап’юся
Й полізу по покинутих заводах поблукати.
Цікаво було б подивитись й уявити
Як тут колись бурлило й метушилося життя
Допоки час не поспішив це розчавити,
Та викинути, мов непотріб чи сміття.
