Я пам’ятаю, як в дитинстві біг,
У літню спеку по гарячому асфальту.
Місцями бітум припав до ніг,
Ніби тримав пілота від азарту.
Та все ж мені здавалось я літав,
Ледь-ледь торкаючись землі ногами.
Зустрічний вітер трохи підіймав,
Я біг із розпростертими руками.
Але з роками переходимо на крок,
Швидкий, веселий, іноді з підскоком.
Буває побіжиш назустріч до зірок,
Не раз спіткнешся і заб’єшся ненароком.
Приходить час, стає важка хода,
Ще манить зір незвідана дорога.
Де ті роки, як юність молода,
Тягла за руку від батьківського порога?
Розставив руки, ніби два крила,
Назустріч вітру, щоб політ відчути.
Та мабуть вітру сила замала…
Чи вже мої змінилися маршрути?
Он вже онук злітаючи біжить,
Молодший син крокує із підскоком.
Вже їхній час літати у блакить,
А я лише милуюся… із боку.
15.01.24р. Олександр Степан.
Гарний вірш! 
