Колишніх педагогів не існує або Від долі не втечеш
«Колишніх педагогів не існує»
звучало на педраді жартома з вуст
немолодого вже сивого митця.
Він кільканадцять років тому
задля збереження психічного здоров'я,
і більших заробітків для життя,
залишив стіни школи, що була
для нього першим домом і,
мабуть, прихистком єдиним
у світі «несправедливого буття».
Плекав тоді надії статок сколоти,
прославитися
чи хоча б нагомоніти людям
про свої діла.
І от сьогодні знову доля
його до школи привела.
За час своєї довгої мандрівки
у бізнесових коридорах-кулуарах
він бачив успіх: у дорогих костюмах, у піджачках,
а часом просто в джинсах, ніби з секонд хенду,
він зустрічав і радісних, і злих,
готових подітися й забрати,
готових похвалити й накричати,
взяти під своє крило або
нещадно викинути геть — на волю, шукати кращу долю.
Він працював і з кодом, і з людьми,
були моменти творчі до всирачки,
коли ти робиш все задля аби...
щоб досягнути спільної мети,
щоб доказати світові й собі,
що «можу це зробити! ось! диви!».
Була й робота «вмерти від нудьги»,
коли ти копіпастиш щось абикуди
зате отримуєш свої гроші́.
Так керував машинами й людьми.
Але щоразу, зрозумівши справи суть,
після набитих гуль й натертих мозолів,
він створював конспект своїх умінь,
щоб ті, хто прийдуть на заміну,
протореним ішли шляхом, і не важливо
друзі то були чи вороги.
Грошей усіх не заробив, психологічно теж не відпочив,
але речам важливим багатьох все ж таки навчив.
І разом з тим навчився й сам,
здобув маленьку істину одну —
як не біжи, від себе не втечеш.
Якщо судилося тобі учити (і учитись),
то школа буде завжди навкруги, без стін, без парт,
але ти педагог.
Від долі не втечеш абикуди.
