ВОНА
Вона по життю була сильною натурою, не завжди впевненою, але сильною духом. А тільки він з’являвся в її помешканні і вона відчувала розслабленість, якусь дитинну безпорадність.
Вона розраховувала лише на себе і знала ціну вчинкам, а з ним вона поводилася безпечно, наївно і щоразу потакала його забаганкам.
Вона любила тишу, вела замкнуте життя, а з ним, наче прибував цілий оркестр, і вони на свій смак підбирали улюблені композиції. Тиша, а з нею й слово відходило на інший план. Лише після його від’їзду вона знову поринала в тишу. Наче рятувалася від всякого безглуздя, що вони за кілька днів могли натворити.
Вона все частіше дарувала йому усмішку і якось непомітно стала вдячно сприймати його компліменти. Їй подобалось йому подобатися. Життя тимчасово стало солодко-сонячним і не вимагало гонорар за безтурботність.
Вона втрачала самоконтроль, кудись дівалася реальність. Але його часті телефонні дзвінки, тривалі розмови давали їй зрозуміти, що вона і не сама, і не з ним. А головне – ніколи не буде з ним. Горда і незалежна, десь у глибині душі ображена на несправедливість світу, втрачала рівновагу і… мабуть вперше відчула дратівливу вразливість і оманливу захищеність.
Вона іноді поривалася сама відмовитися від усього що її оточує і відвоювати його від усього світу, хотіла десь на незвіданому острові бути з ним і в радості, і горі…
Минали дні, а з ними приходило розуміння, що тільки тиша її рятівник і порадник.
Якось, вона щезла з його життя, забрала спомини і пішла в свою тишу.
Залишила його тій, котрій він потрібний більше…
