Серпень небагатий на вірші,
став скупим і на пташині звуки.
Мамо, аж до неба спориші
підняли свої тоненькі руки…
Знов беруться зацвісти кущі,
лише зайве скніти пустоцвітом.
А виною затяжні дощі,
що випроводжають в осінь літо.
В норах вимок навіть дикий звір,
терпить в скруті нелегку наругу.
Дума котиться у рідний двір,
потай навіває в серце тугу.
А слідком душа, немов пташа
до домівки рушила з візитом.
Вклякла, де подвір’я в споришах
блискотіло ніжно оксамитом.
Де в криниці кришталем вода,
загляда жасмин в малі віконця;
й мама – удовиця молода,
ревно й тихо молиться до Сонця.
Щоб пригріло п’ять її сиріт,
а над миром би повік не меркло,
та не краяв серце недорід,
і було поблажливим, не пеклом.
А думки, як перелітний птах,
повернулися назад по днині.
Мамо, де Ви, у яких світах,
молитесь якому Сонцю нині.
03.09.2015
