Без попередження,
без церемоній, усе –
я вимикаю радари четвертого виміру.
Вітер асфальтом обшарпане листя несе.
Грифи чекають на здобич.
Іду по периметру.
Плавно, мов пума,
сповзаю проваллями веж.
Коло виразно окреслюю і недвозначно.
Час вдосконалення. Час ідеальних пожеж.
Небо, не сердься,
будь-ласка, не треба! я вдячна
тим подорожнім,
що мали земні імена,
птахам крихким, ілюзорним, небесним… орбітам,
де мою повінь поглине твоя глибина,
так несподівано-легко…
і квітам… і квітам
Гарно 
