О, світе злий!
Приніс полон і горе:
Про смерть благала, втративши рідню.
Дніпром везли,
а далі – Чорним морем.
Між ворогами – душу хороню…
Я ж – з України!
Відчай утопила.
Сміх – від плачів, як панцир захистив.
На трон рабині
вистачило сили
Зійти й горіти сяйніше світил.
Я – амбра, мускус,
пристрасть і розрада.
Для Сулеймана – Хасекі Хюррем.
Із серця-пустки
став вогонь палати:
Я – Роксолана! Що мені гарем?
Для Вас я – сон.
Чуттям пульсую лунко.
Ваш усміх свіжий із куточків губ.
Ви – мій пісок
Спекотних поцілунків,
В якому ніжусь між отрут і згуб.
Любов іскритиме!
Слова безмовні.
Тугий корсет – шовки та оксамит.
О Повелителю!
Зніму коштовність -
все мішура, коли не разом ми…
Немає від розлук
протиотрути.
Ви – світло. Подих. Шепотіння слів.
Торкнуся рук –
І смерті не минути,
Хвилини насолоди – замалі…
Почую:
«О Хюррем… моє сп’яніння…»
Посеред виживання й боротьби.
І вірші:
«Ти мене завжди люби…»
Цнотливість душ у величі горіння…
Крізь війни, славу,
Кров – на п’єдестали
єднало незбагненне щось обох.
У свідках,
помережена листами –
Безсмертна невгасаюча любов.
