"Буде, буде гаразд",— шепотів Петро, повертаючись додому. Йому щось торочив балакучий попутник, чия дружина вже вдруге попадає в диспансер, їй мають робити операцію, а він спішить додому — попросив тестя забрати дочку з ясел і оце женеться скільки сил, бо донька не ладить із дідом.
"Будет, будет хорошо", — шептал Пётр, возвращаясь домой. Ему о чём-то талдычил болтливый попутчик, чья жена уже второй раз попадает в диспансер, ей должны делать операцию, а он спешит домой — попросил тестя забрать дочурку из яслей и вот мчится что есть сил, потому что дочка не ладит с дедом.
— Це все єрунда,— торочив цей кругловидий натоптаний чоловічок, зовсім іще сисунець, тільки одружений і сповнений дорослих клопотів. "У нього оптимістична конституція", — подумав Петро, оглядаючи його круту шию і мимоволі заздрячи його балухатим упевненим очам.
— Это всё ерунда, — твердил этот круглолицый упитанный человечек, совсем ещё сосунок, недавно женатый и полный взрослых хлопот. "У него оптимистическая конституция", – подумал Пётр, осматривая его крутую шею и невольно завидуя его выпуклым уверенным глазам.
— Це єрунда,— смачно повторив той,— тепер це ніяка не проблема. Чик ножиком, чик — і гуляй, народжуй дітей. Оце прийду, зварю супчика, умнемо, дочку покладу спати, а сам — за книжки. У цьому році треба взяти диплом, — прояснив він ситуацію.
– Это ерунда, – смачно повторил тот, – теперь это никакая не проблема. Чик ножичком, чик — и гуляй, рожай детей. Вот приду, сварю супчику, умнём, дочурку уложу спать, а сам за книги. В этом году нужно получить диплом, – прояснил он ситуацию.
— А вона?
– А она?
— Теж. Я її в інституті, кралю, знайшов. Побрались, потім купили ляльку, обоє перевелись на заочний. Оце завіз книжки. Нічого вилежуватись, якраз час позубрячити.
– Тоже. Я её, кралю, в институте и нашёл. Обручились, потом купили куклу, оба перевелись на заочный. Вот, завёз книги. Нечего вылёживаться, как раз время позубрить.
Петрові стало легше, коли на Брест-Литовському шосе білоголовий товстун вийшов з автобуса, на прощання труснувши бородою. Слава тобі, Боже, мовчки потішився Петро. Поживеш із таким баламутом — здурієш. Він махає руками, а ти пережидай, плеще язиком — а ти спробуй не послухай, жене — стань осторонь, поки його пронесе нечиста сила. От уже справжнісінький баламут.
Петру стало легче, когда на Брест-Литовском шоссе белоголовый толстяк вышел из автобуса, на прощание тряхнув бородкой. Слава тебе, Боже, молча порадовался Пётр. Поживёшь с таким баламутом – рехнёшься. Он машет руками, а ты пережидай, мелет языком — а ты попробуй не послушай, гонит — стань в стороне, покуда его пронесёт нечистая сила. Вот уж самый настоящий баламут.
Вкрай стомлений за день, Петро, вийшовши з автобуса, тільки махнув рукою, коли по дорозі вгледів гастроном. Зварю чаю — і буде. От хіба що цукру, але, повагавшись, подався до тролейбусної зупинки.
До предела утомлённый за день, Пётр, выйдя из автобуса, только махнул рукой, когда по дороге углядел гастроном. Заварю чаю – и будет. Вот разве что сахару, но, поколебавшись, направился к троллейбусной остановке.
Квартира стояла вималіла й принишкла, ніби відчуваючи провину; в скриньці знову не було нічого. Тиждень тому Петро відіслав листа на Щастівськ. Потім терміново подався у відрядження (чому не сказав про це жінці?). Одержати відповідь іще ранувато, але там, напевне, листа уже відібрали. Поникавши кімнатою, Петро знайшов у буфеті кілька залежаних сухарів і, натрапивши на розкриту ще вранці книжку, вхопився за неї, як за соломину. Але читання не йшло. Одна, дві, три сторінки — і нічого в пам'яті. Спробував присилувати себе — нічого, марна справа. Тоді жбурнув книгу на диван, а сам, усівшись у фотель, закурив цигарку.
Квартира стояла съёжившаяся и притихшая, словно чувствуя вину; в ящике снова не было ничего. Неделю назад Пётр отправил письмо в Счастливск. Потом отправился в срочную командировку. (Почему не сказал об этом жене?) Ожидать ответа ещё рановато, но там, наверное, письмо уже получили. Послонявшись по комнате, Пётр нашёл в буфете несколько залежавшихся сухарей и, наткнувшись на раскрытую ещё утром книгу, схватился за неё, как за соломину. Но чтение не шло. Одна, две, три страницы – и ничего в памяти. Попытался заставить себя — ничего, бесполезное дело. Тогда зашвырнул книгу на диван, а сам, усевшись в кресло, закурил сигарету.
— От і вже. От і почекальня,— промовив Петро уголос, але довго не міг збагнути, про що — поза його першою свідомістю — снувалися невеселі думи.
– Вот и всё. Вот и приёмная, — произнёс Пётр вслух, но долго не мог понять, о чём — за пределами его первого сознания сновали невесёлые думы.
Від якогось часу Петро відчув, як збриділи, а як часом — то й нестерпно збриділи йому книги. Комбінат обертання на живих мерців — колись жартома назвав він свою бібліотеку, але тоді, в дружній розмові, Петро відчув, що жарт вийшов засумний. І жарту, власне, не вийшло. І замість усмішки вийшла гримаса. Зараз, упершись поглядом у стоси книжок, накладених на саморобний стелаж, Петро пригадав давню розмову. З ким? Здається, з...
С какого-то времени Пётр ощутил, как надоели, а как порой — и невыносимо надоели ему книги. Комбинат превращения в живых мертвецов — когда-то в шутку назвал он свою библиотеку, но тогда, в дружеской беседе, Пётр почувствовал, что шутка получилась грустной. И шутки, собственно, не получилось. И вместо улыбки вышла гримаса. Сейчас, упёршись взглядом в кипы книг, наложенных на самодельный стеллаж, Петр припомнил старый разговор. С кем? Кажется, из...
"Ось вони, паки марихуани, яку викурюють — хто? Авжеж вони. Вистачить на всіх наркоманів",— з серцем подумав Петро, озираючи мовчазні, як могили, книги. Від горілки шлях до витверезника, від гашиша — до в'язниці, за читання книжок платимо життям. Народився — щоб читати. Ось вони, могили, зжований минулий досвід. Досвід? Скорше — літопис людських невесел. Позавчорашніх, вчорашніх, майбутніх. А сьогоднішніх? Ремиґай чужі сентенції, як корова на толоці. Петро пригадав одного вченого, схожого на щура. Хто такий? Любить дивувати ерудицією. А що ерудит — то й мови шкода. Пише статтю: "Жорж Садуль сказав, що два на два — чотири. Думаючи над тим-перетим, знову й знову переконуєшся, наскільки мав рацію той-перетой". Хіба тільки він схожий на щура? Всі ми скидаємось на щурів. Ремиґай чужий досвід, як корова на толоці. Правда, корова досвіду не їсть. Вона править трави. Та й не править. Шукає, та й по всьому. Правимо — ми. Як мені досягнутися до того дня, коли все буде гаразд? Скажіть мені. Монтеню, Платоне, Сковородо, Канте — скажіть мені. Хтось бере слово? Мовчання. Одноголосне. Як на профспілкових зборах. Профспілка глухонімих. Жодного зауваження до порядку денного. Згода, бо все — ніби повз їхні вуха.
"Вот они, тюки марихуаны, которую выкуривают – кто? Конечно же, они. Хватит на всех наркоманов", – в сердцах подумал Пётр, оглядывая молчаливые, как могилы, книги. От водки – путь к вытрезвителю, от гашиша — в тюрьму, за чтение книг платим жизнью. Родился – чтобы читать. Вот они, могилы, пережёванный опыт прошлого. Опыт? Скорее летопись человеческих неудач. Позавчерашних, вчерашних, будущих. А сегодняшних? Пережёвывай чужие сентенции, как корова на выпасе. Пётр вспомнил одного учёного, похожего на крысу. Кто такой? Любит удивлять эрудицией. А что эрудит — на то и слов жалко. Пишет статью: "Жорж Садуль (прим. пер. – известный киновед, историк кино и кинокритик) сказал, что два в два — четыре. Размышляя над тем-перетем, снова и снова убеждаешься, насколько прав тот-перетот". Разве только он похож на крысу? Все мы похож на крыс. Пережёвывай чужой опыт, как корова на выпасе. Правда, корова опыта не ест. Она правит травами. Да и не правит. Ищет, да и всё тут. Правим – мы. Как мне дотянуть до того дня, когда всё будет здорово? Скажите мне. Монтень, Платон, Сковорода, Кант – скажите мне. Кто возьмёт слово? Молчание. Единогласное. Как на профсоюзном собрании. Профсоюз глухонемых. Ни единого замечания к повестке дня. Согласие, потому что всё – будто мимо их ушей.
Петро поклав голову на поруччя дивану, і кімната заходила обертом. Він пригадав перше відчуття, коли весняна твань, спрагла щастівська земля стала наростати, потім прихилилася до плеча, вдарила в шию, а він, веселий двадцятирічний юнак, сидів у багні й реготав, чуючи щось схоже до поклику плоті: мугикав дурнувату пісеньку, що виривалася з нього язичками полум'я. Це було в п'ятдесят... четвертому? році. Перед очима метлялася важка дівоча коса, нижче пояса. Але й тоді — не фольклорна: азіатські вилиці гречанки. Міцна статура коханої, сонце, твань і тьмяна п'яна згускла вода і він, простягтись на болоті, пливе. Усе — перед очима. Простягни руку — дістанеш. Тільки простягати руки не варт. Благословенне, що вчасно відходить. І вчасно приходить. І благословенна людина в удячливому виспокоєнні. А коханій він не сказав ніколи й слова. Ані одного? Це кохана? Усе одно жодного слова не сказав ніколи? Шкода.
Пётр положил голову на перила дивана, и комната завертелась. Он вспомнил то первое ощущение, когда весенняя жижа, жаждущая счастливская земля стала нарастать, потом прислонилась к плечу, ударила в шею, а он, весёлый двадцатилетний юноша, сидел в грязи и хохотал, чувствуя нечто похожее на зов плоти: мычал глупую песенку, вырывавшуюся из него язычками пламени. Это было в пятьдесят... четвертом? году. Перед глазами болталась тяжёлая девичья коса, ниже пояса. Но и тогда — не фольклорная: азиатские скулы гречанки. Крепкое телосложение любимой, солнце, грязь и мутная пьяная сгустившаяся вода и он, растянувшись на болоте, плывёт. Всё – перед глазами. Протяни руку — достанешь. Только протягивать руки не стоит. Благословение, что вовремя отходит. И вовремя приходит. И благословен человек в благодарном успокоении. А любимой он никогда не сказал ни слова. Ни одного? Это любимая? Всё равно ни слова не сказал никогда? Жалко.
Ще було: височезні сосни, гулка ніч, видутий вітром ліс, що вабив, забирав, усмоктував тебе в темінь, а ти тримався за товариша — обличчя кретина з голубими очима. Це обличчя колись тіпалось зо страху, сіпались кутики уст, повіки, щоки. Він і в радості був такий же кретинуватий, але тобі все те було байдуже: ти був щасливий і забутливий і тоді, осліплений спалахом щастя, нічого не помічав. Щоб бачити, треба було стати збоку і дивитися. Поперек дивитися. А поперек дивитися ти не хотів. Прагнув дивитися вздовж. І вздовж. І тільки вздовж, де були довгі снігові гони, якими біг вовк, шукаючи людського житла...
Еще было: высоченные сосны, гулкая ночь, выдутый ветром лес, который манил, забирал, впитывал тебя в темноту, а ты держался за товарища — лицо кретина с голубыми глазами. Это лицо когда-то передёргивалось от страха, дёргались уголки губ, веки, щёки. Он и в радости был таким же кретином, но тебе всё это было безразлично: ты был счастливый и забывчивый, и тогда, ослеплённый вспышкой счастья, ничего не замечал. Чтобы видеть, нужно было встать и посмотреть со стороны. Поперёк смотреть. А поперёк смотреть ты не хотел. Стремился смотреть вдоль. И вдоль. И только вдоль, где были длинные снежные борозды, по которым бежал волк, в поисках человеческого жилья...
"Хай тобі грець" — підхопився Петро. Що це таке — засинаючи, він на якусь мить утратив орієнтацію, і здалося нараз, що крізь сон засміявся Матвійко, а його двоюрідна сестричка, Наталочка, ввімкнувши нічника, схилилась над ліжечком малого. Але в кімнаті було темно, і Петро склепив очі, щоб знову відчути сніг і дорогу, освітлену сновидінням. І дорога ховалась у лісі, потім перейшла в бруківку, вовк біжить бруківкою, ось розріджений сніп світла впав на будинок, що, напіврозібраний, непристойно виголив мулькі крокви, а вовк надбіг до будинка з потрощеними квартирами — там була сажа, обпалена цегла, сліди глини — ті достеменні ознаки людського житла, які впізнає навіть звір. Гогоче вітер по трощених простінках, обдуває голі бовдурі, деренчить обвислою бляхою, а серед цього нічного розгардіяшу замкнулась у собі збережена квартирка — страус заховав голову під крило і насолоджується темрявою як затишком. Це... Урал, перебігло думкою — приблизно так, як перебігає вспокоєною водою метеликова тінь, не зворухнувши скрижанілих плес. Бачив метелика над кригою? Аж ні? Бачив?
"Да чтоб тебя" – подскочил Пётр. Что такое — засыпая, он на мгновение потерял ориентацию, и показалось вдруг, что сквозь сон засмеялся Матвейка, а его двоюродная сестричка, Наташенька, включив ночник, склонилась над кроваткой малыша. Но в комнате было темно, и Пётр закрыл глаза, чтобы снова почувствовать снег и дорогу, освещённую сновидением. И дорога пряталась в лесу, потом перешла в брусчатку, волк бежит по брусчатке, вот разреженный сноп света упал на дом, полуразобранный, непристойно оголивший белесые стропила, а волк подбежал к дому с разрушенными квартирами — там была сажа, обожжённый кирпич – те достоверные признаки человеческого жилья, которые узнает даже зверь. Гогочет ветер вдоль разбитых простенков, обдувает голые дымовые трубы, дребезжит обвисшей жестью, а среди этого ночного кавардака замкнулась в себе сохранившаяся квартирка — страус упрятал голову под крыло и наслаждается темнотой как уютом. Это... Урал, пробежала мысль — примерно так, как пробегает по успокоившейся воде тень бабочки, не шелохнув замёрзших плесов. Видел бабочку надо льдом? Нет? Не видел?
Десь кричить пугач, а він горнеться до лона армійської коханки (треба тільки відчути тонку перетинку, що відділяє кімнату від сусідніх нашорошених пожильців-мужчин, і намацати свічку на столі, зразу коло вікна, там ще було розлито воду із крижаної кварти), і треба укрити сина, бо йому холодно, вітер задуває під благенькі стіни, забираючи від груби кволе тепло.
Где-то кричит филин, а он прижимается к лону армейской любовницы (надо только почувствовать тонкую перегородку, отделяющую комнату от соседних насторожённых жильцов-мужчин, и нащупать свечу на столе, прямо возле окна, там ещё пролитая вода из ледяной кружки), и надо укрыть сына, потому что ему холодно, ветер задувает под ветхие стены, забирая от печки слабое тепло.
Тільки-но ще пожди, ще трохи пожди, поки мине цей високий (може, кажанячий?) крик (кажуть, коли ріжуть легені, зовсім не чути болю), поки сховається оця грудна темінь, розітнуте лоно — тут, нижче правої пипки, ні — хай уже краще тут, просто збоку, тільки — на бога не чіпайте ребер, бо то біль, а треба, щоб легенько, ще нижче, нижче, ось де м'якість, по краю ребер. Але темінь стоїть, гойдається, оголена червінь гусне і розточується пітьмою, нарешті стиха світлішає, вивільнюється з сірого мороку, підходить майже до сіро-зеленкуватої голубіні і тепер вижовкає, насичується, багряніє, тьмяніє, і стає тепліше і вже, вже зовсім тепло, і коло звужується, склеплюється, ворушить крилами, а крила важкі й незграбні й притомлені (ходив кімнатою і вадили крила?), і вони змикаються у в одне, і вже не видно зовсім, де була темінь, і ти вже пливеш, пливеш, а хвиля хлюп-хлюп, а попереду — навстріч — широкий з великими западинами ніздрів рот, і тверді губи розм'якшуються, повзуть, витоншуються, невпевнена гримаса — якраз посередині між усмішкою й вишкіром — і ось — наближення, ось зараз: це прагнення потворних, але дитячих губ до материнської пипки, універсальний рот-голос-розум-доторк — що ще? Гримаса знову застигає, ніби для самовпізнання, і тут на повен голос заплакав Матвійко. А-а-а, неслося кругле й видовжене, а потім почало вигойдуватися, рівнятися в лінію виспокоєних губ, і Петро, вдарившись об шафу, схопився на ноги, встиг увімкнути світло і зачортихатись.
Только вот ещё подожди, ещё немного подожди, пока пройдёт этот высокий (может, летучей мыши) крик (говорят, когда режут лёгкие, совсем не чувствуешь боли), пока скроется эта грудная темнота, рассечённое лоно — здесь, ниже правого соска, нет — пусть уж лучше здесь, прямо сбоку, только – ради бога не зацепите рёбер, потому что это боль, а надо, чтобы легонько, ещё ниже, ниже, вот где мякоть, по краю рёбер. Но темнота стоит, качается, обнаженный багрянец блекнет и растворяется тьмой, наконец потихоньку светлеет, высвобождается из серого мрака, доходит почти до серо-зелёной голубизны и теперь желтеет, насыщается, багрянеет, тускнеет, и становится теплее и уже, уже совсем тепло, и круг сужается, сжимается, шевелит крыльями, а крылья тяжёлые и неуклюжие и уставшие (ходил по комнате и мешали крылья?), и они смыкаются в одно, и уже не видно совсем, где была темнота, и ты уже плывёшь, плывёшь, а волна – плюх-плюх, а впереди – навстречу – широкий с большими впадинами ноздрей рот, и твёрдые губы размягчаются, ползут, истончаются, неясная гримаса – как раз посреди между улыбкой и оскалом – и вот – приближение, вот сейчас: это стремление безобразных, но детских губ к материнскому соску, универсальный рот-голос-ум-прикосновение – что ещё? Гримаса снова застывает, словно для само-узнавания, и тут во весь голос заплакал Матвейка. А-а-а, неслось округло и продолговато, а потом начало подрагивать, выравниваться в линию успокоившихся губ, и Пётр, ударившись о шкаф, вскочил на ноги, успел включить свет и зачертыхаться.
"Завтра ж треба буде замовити розмову із Щастівськом" — несподівано впала думка. Дивно, як це досі він не додумався, що так просто можна достукатися в далекі двері з саморобною клямкою, постукати в тильне віконечко і знати, що раз-другий постукаєш — і навідворіт пролунає сухий мамин відстук. В неї зовсім висохлі пальці. Просто кісточки, обтягнені шкірою, холодні й шкарубкі. А тепер треба спати. По-людському виспатись. Він дістав із дивану простирадло, ковдру, пішов за подушкою — і тільки впав — заснув таким зголоднілим сном, що й незчувся, як задеренчали будики.
"Завтра же нужно будет заказать телефонный разговор со Счастливском" – неожиданно пришла мысль. Странно, как это до сих пор он не додумался, что так просто можно достучаться до далёкой дверь с самодельной щеколдой, постучать в тыльное окошечко и знать, что раз-другой постучишь — и в ответ раздастся сухой мамин стук. У неё совсем высохшие пальцы. Просто косточки, обтянутые кожей, холодные и шершавые. А теперь нужно спать. По-человечески выспаться. Он достал из дивана простыню, одеяло, сходил за подушкой – и только лёг – заснул таким изголодавшимся сном, что и не заметил, как зазвенели ходики.
* * *
Трамваїв довго не було. І людей зібралось чимало. Закутані в туман, вони глухо покашлювали, тупотіли ногами, глухі й недоброзичливі зі сну. Вночі люди гублять багато соціальної толерантності. Вилюднюються надвечір. А зранку їх краще обминати. Тебе теж краще обминати — в цьому колючому тумані й колючому настрої.
Трамваев долго не было. И людей собралось немало. Закутанные в туман, они глухо покашливали, топали ногами, глухие и недоброжелательные со сна. Ночью люди теряют прилично социальной терпимости. Очеловечиваются под вечер. А утром их лучше обходить. Тебя тоже лучше обходить — в этом колючем тумане и колючем настроении.
Петро подався назустріч трамваєві, пройшов метрів п'ятдесят, повернув назад. Трамвая не було. Хоч би не спізнитися — інакше на роботі почнуться розпитування, співчуття, тим нестерпніші, що людям байдуже, знають вони про тебе що-небудь чи не знають аби поспівчувати, відвести душу. Втім, не злися, Петре, не злись. Люди як люди — не згірш за тебе. Гріх думати, що ти кращий за інших. Куди краще й корисніше — думати навпаки. Все твій дурний характер — не він у тебе, а ти у нього. Ти — в ньому, як кіт у мішку. Фігура калейдоскопу. Завтра не такий, як сьогодні. Сьогодні — не такий, як учора. Що залишається постійне? Саме твоє незадоволення. Вічне твоє незадоволення. І тільки.
Пётр отправился навстречу трамваю, прошёл метров пятьдесят, повернул назад. Трамвая не было. Хоть бы не опоздать — иначе на работе начнутся расспросы, соболезнования, несносные тем, что людям безразлично, знают они о тебе что-нибудь или не знают, лишь бы посочувствовать, отвести душу. Всё же, не злись, Пётр, не злись. Люди как люди — не хуже тебя. Грех думать, что ты лучше других. Куда лучше и полезнее – думать наоборот. Всё твой дурной характер – не он у тебя, а ты у него. Ты – в нём, как кот в мешке. Фигура калейдоскопа. Завтра – не такой, как сегодня. Сегодня – не такой, как вчера. Что остаётся неизменным? Твоё недовольство. Вечное твоё недовольство. И только.
З туману виповз трамвай, волохатий, як привид. Його перед був розмитий горішніми запливаними жовтими вогнями. На підніжках висіли пасажири. Водій, угледівши великий натовп, що зібрався на зупинці, прогнав вагони метрів на п'ятдесят уперед і там спинив, поспішаючи завчасно висадити пасажирів. Заждале гурмо гайнуло бігти слідом. Водій таки забарився з утечею, і вагони вгрузли у натовп. Тепер, щоб рушити далі, треба було виривати вагони з м'ясом.
Из тумана выполз трамвай, лохматый, как привидение. Его перёд был размыт горькими заплывшими жёлтыми огнями. На подножках висели пассажиры. Водитель, увидев большую толпу, скопившуюся на остановке, прогнал вагоны метров на пятьдесят вперёд и там остановил, спеша высадить пассажиров. Заждавшаяся орава бросилась бежать следом. Водитель промедлил с побегом, и вагоны погрузились в толпу. Теперь, чтобы двинуться дальше, нужно было вырывать вагоны с мясом.
Пасажири, що не встигли сісти, чортихаючись, повернулися на зупинку. Була вже за чверть восьма, встигнути на півдев'ятої стало майже неможливо. Натовп ремствував, і хвилі досади напливали на нього, як туман. Селянка з мішком за плечима ненароком зачепила випринджену молодицю. Зчинився галас — "Чорт вас носить сюди туди, спекулянти прокляті. За вами не поспієш нікуди". — "А ти поспівай, не вилежуй боки".— "Краще б уже була полежала, бо ти мені за капрон не заплатиш". — І сварка то вщухала, то знову спалахувала, але це мало допомагало: трамвая не було.
Пассажиры, не успевшие сесть, чертыхаясь, вернулись на остановку. Было уже за четверть восьмого, успеть к полдевятого стало почти невозможно. Толпа роптала, и волны досады наплывали на неё, как туман. Крестьянка с мешком за плечами нечаянно задела вырядившуюся молодицу. Поднялась шумиха – "Чёрт вас носит туда-сюда, спекулянты проклятые. Из-за вас не успеешь никуда". – "А ты поспевай, не вылёживай бока". – "Лучше бы уж полежала, ведь ты мне за капрон не заплатишь". — И ссора то утихала, то снова вспыхивала, но это мало помогало: трамвая не было.
І тут вигулькнув дикий автобус. Йому просто перепинили шлях, бачачи, що він не збирається зупинитись.
И тут вынырнул дикий автобус. (прим. пер. – служебный автобус, который кроме «своих», подсаживал ещё и попутных пассажиров) Ему просто преградили путь, видя, что он не собирается останавливаться.
— Ві мне поломаєте двері, — репетував настраханий плавом людей молоденький водій. Він спробував був відірватися від юрби, але нічого не вийшло. Тільки тоді, як двері заткали, як корком, людські обвислі тулуби, перед автобусом звільнили дорогу. Дивлячись у вікно, Петро пригадав, як, збираючись на риболовлю, він напихав пляшечку червами, а ті не пролазили крізь горлечко, і він допомагав пальцем.
— Вы мне поломаете двери, — орал напуганный наплывом людей молоденький водитель. Он попытался было оторваться от толпы, но ничего не вышло. Только тогда, когда двери заткнули, точно пробкой, обвисшие человеческие туловища, перед автобусом освободили дорогу. Глядя в окно, Пётр припомнил, как, собираясь на рыбалку, он напихивал бутылочку червями, а те не пролезали сквозь горлышко, и он помогал пальцем.
— До вулиці Насера єдім без остановкі,— грозився шофер, сам не вірячи своїм словам. — Сдєлай людям добро, а толку нікаково,— він шастав очима по стьмянілому натовпові, шукаючи підтримки, але підтримки не було: людські обличчя були закриті, як панцерники.
— До улицы Насера (прим. пер. - скорее всего, имеется в виду арабский революционер, второй президент Египта, Гамаль Абдель Насер) едем без остановки — грозился шофёр, сам не веря своим словам. — Сделай людям добро, а толку никакого, — он шарил глазами по мутной толпе, ища поддержки, но поддержки не было: лица людей были закрыты, как латники.
— Больш остановок не будіть,— переконував самого себе водій, посипаючи роз'ятрену рану, і на відповідь зчинився дружній ґвалт. Тепер уже шофер тільки відгавкувався, не радий, що почав качати права.
— Больше остановок не будет, — убеждал самого себя водитель, посыпая солью саднящую рану, и в ответ поднялся дружный гвалт. Теперь шофёр уже только отлаивался, не рад тому, что начал качать права.
Але до вулиці Насера автобус доїхав таки досить швидко. "Проїду тролейбусом — і встигну", — промайнуло думкою, не принісши Петрові жодного задоволення.
Однако до улицы Насера автобус таки доехал довольно быстро. "Поеду троллейбусом – и успею" – промелькнула мысль, не доставив Петру никакого удовольствия.
І все ж таки на роботу він спізнився. Правда, зовсім на якусь хвильку. Але, витримавши докірливий мовчазний погляд начальника, зрозумів, що попав під чергову хвилю боротьби за дисципліну.
И всё же на работу он опоздал. Правда, всего на какую-то минутку. Но, выдержав укоризненный молчаливый взгляд начальника, понял, что попал под очередную волну борьбы за дисциплину.
— Петро Артьомович, — за якийсь час обізвався начальник. — Підійдіть до мене.
– Пётр Артёмович, – через некоторое время отозвался начальник. – Подойдите ко мне.
Начальник пробував розмовляти із Петром по-українському, в нього це виходило бозна-як, але Петро був йому вдячний за самі зусилля і, чесно кажучи, поважав його.
Начальник пробовал разговаривать с Петром по-украински, у него это получалось бог весть как, но Пётр был ему благодарен за сами усилия и, честно говоря, уважал его.
— Я вас попрошу,— довірливим напівшепотом наказував начальник,— приходить на роботу на 20 секунд раньше і уходити на 20 секунд пізніш. Харашо?
– Я вас попрошу, – доверительным полушёпотом наказывал начальник, – приходить на работу на 20 секунд раньше и уходить на 20 секунд позже. Хорошо?
Було ясно, що в начальника добрий настрій, його вишукане журіння мало тільки одну мету — зробити його начальницьке самопочуття ще кращим. І Петро ґречно перепросив його.
Было ясно, что у начальника хорошее настроение, его изящное внушение имело только одну цель — сделать его начальническое самочувствие ещё лучше. И Пётр уважительно извинился перед ним.
Далі почалась робота. Свою статтю, писану вдома, він передав друкарці, а по тому одержав від завідувача сектору завдання на день. Віддрукована на ротапринті брошура про передовиків виробництва "Як ми перевиконуємо взяті соцзобов'язання" мала значні похибки. Один із героїв, Г. Г. Чибісов, регулярно виконував соцзобов'язання на 104,7 % (так уточнили в главкові), а не на 104,9 %, як казали на заводі. Неточною була й назва медалі, якою нагородили вальцювальника К. Р. Петрова. Було ще кілька дрібніших коректорських похибок, але коректор хворіла, отож начальник попросив Петра "впритул" зайнятися цією роботою. Довелося морочитися з усіма 500 примірниками. Виправлений текст кільканадцять разів віддрукували на машинці, зробили тираж, і тепер, озброївшись ножицями, лінійкою й клеєм, Петро вирізував виправлення і вклеював у готовий текст.
Дальше началась работа. Свою статью, написанную дома, он передал машинистке, а затем получил от заведующего сектором задание на день. Отпечатанная на ротапринте брошюра о передовиках производства «Как мы перевыполняем взятые соцобязательства» имела серьёзные ошибки. Один из героев, Г. Г. Чибисов, регулярно выполнял соцобязательства на 104,7 % (так уточнили в главке), а не на 104,9 %, как говорили на заводе. Неточным было и название медали, которой наградили вальцовщика К. Р. Петрова. Было ещё несколько более мелких корректорских погрешностей, но корректор болела, так что начальник попросил Петра "вплотную" заняться этой работой. Пришлось возиться со всеми 500-ми экземплярами. Исправленные места текста несколько раз отпечатали на машинке, сделав тираж, и теперь, вооружившись ножницами, линейкой и клеем, Пётр вырезал исправления и вклеивал в готовый текст.
На цю роботу треба згаяти щонайменше дві доби, подумав Петро і одразу відчув, як щось гаряче, мов присок, вкинулося йому в обличчя. Тільки не треба дати настроєві захопити себе. Маленьке зусилля — і зможеш думати про щось зовсім стороннє. А за, якусь мить забудеш про все. Так, ніби нічого й не було. Треба тільки добре визначити міру. Бо трохи помилився, перехитрив — і тоді досада повернеться з побільшеною силою.
На эту работу надо потратить по меньшей мере двое суток, подумал Пётр и сразу почувствовал, как что-то горячее, как зола, бросилось ему в лицо. Только не нужно позволять настроению захватить себя. Небольшое усилие – и сможешь думать о чём-то совершенно постороннем. А за какое-то мгновение позабудешь обо всём. Как будто ничего и не было. Надо только хорошенько определить меру. Потому что стоит немного ошибиться, перехитрить — и тогда досада вернётся с увеличившейся силой.
Зрештою, що не кажи, а це не така вже й погана робота. І до всього — вона чим дурніша — тим краща. Звичайна річ, найкраща робота — фізична. От, як колись у шахті. Або — на залізниці. Або — в метробуді. А найкраща — кочегаром. Там нема співрозмовників і є постійний вогонь, який потрібен людям. Правда, вогонь не Прометеїв," зате можна нагріти боки, просушити шкарпетки або черевики чи просто покласти руку і зігрітися — не тільки від батареї, а й від того, що про тебе хтось десь "чорномазий" дбає. Що не кажи, а це вже щось та значить. А крім того — цілу ніч дивитися на голубувато-жовтаві розводи — то як дарунок. Хай це не самітнє багаття десь у гирлі Десни, просто на піску, де так чисто горить обточене Дніпровою хвилею поліняччя, залишки розкішних, тобою не бачених лугових заплав колишнього Сухолуччя. На тому поліняччі сиділо плем'я сухолуцьких солов'їв, вимерлих, як мамонти. Втім, солов'ї вимирають не так, як мамонти. Є така смерть, аж земля двигтить під ногами, а є смерть як високий і тихий спів. Тільки ж бо мамонти й солов'ї заповідані для життя. То пусте, що тобі не подобаються солов'ї: те, що не подобається, тим більше повинне існувати, щоб ти не забував скромності. Божа живність існує ж не тільки для тебе? Їй же дозволено жити для себе, не тільки для тебе? Ти ж не заперечуєш їй у такому праві, не відмовляєш, царю природи?
В конце концов, что ни говори, а это не такая уж плохая работа. И к тому же — она чем глупее — тем лучше. Конечно, лучшая работа — физическая. Вот как когда-то в шахте. Или – на железной дороге. Или – в метрострое. А самая лучшая — кочегаром. Там нет собеседников и есть постоянный огонь, который нужен людям. Правда, огонь не Прометеев, зато можно отогреть бока, просушить носки или ботинки, или просто положить руку и согреться — не только от батареи, но и от того, что для тебя какой-то «черномазый» где-то заботится. Что ни говори, а это уже что-то значит. А кроме того — всю ночь смотреть на голубовато-желтоватые разводы — это как подарок. И пускай это не одинокий костёр где-то в устье Десны, прямо на песке, где так чисто горит выглаженное днепровской волной поленце, остатки роскошных, не виденных тобой луговых пойм бывшего Сухолучья. (прим. пер. – Лесное урочище на берегу Днепра, частично затопленное при заполнении Киевского водохранилища) На том поленце сидело племя сухолуцких соловьёв, вымерших, как мамонты. Впрочем, соловьи вымирают не так, как мамонты. Есть такая смерть – аж земля дрожит под ногами, а есть смерть как высокое и тихое пение. Только мамонты и соловьи заповедны для жизни. Это ерунда, что тебе не нравятся соловьи: то, что не нравится, тем более должно существовать, чтобы ты не забывал о скромности. Божья живность существует же не только для тебя? Ей же позволено жить для себя, не только для тебя? Ты не отказываешь ей в таком праве, не отказываешь, а, царь природы?
Під час перерви Петро пішов на пошту — замовив розмову із Щастівськом. "Коли буде все гаразд — завтра заспокоюсь". До завтра ж треба якось утекти од себе. Після роботи треба з'їздити до дружини, потім добре було б попасти в якийсь людний напівзнайомий кагал, де можна бути серед інших як на самоті. Втім, найкраще, звичайно, до Андрія Крутогора. Він небалакучий, і не так будеш ремствувати на себе пізніше. От тільки чи є він удома, чи знову загнався на якісь підробітки?
Во время перерыва Пётр пошёл на почту – заказал разговор со Счастливском. "Если будет всё хорошо – завтра успокоюсь". До завтра же требуется как-то убежать от себя. После работы надо съездить к жене, потом хорошо бы попасть в какой-то людный полузнакомый кагал, где можно быть одиноким среди многих. Хотя, лучше всего, конечно, к Андрею Крутогору. Он неразговорчивый, и не так будешь укорять себя потом. Вот только дома ли он, не умчался ли снова на какие-нибудь подработки?
Після обіду задзвонили з міністерства. "Петро Артемович,— залунав у рурці незвично лагідний голос Бодрова, начальника технічного управління,— зайдіть до мене, є робота. Треба срочно написати статтю". "Про що?" — поцікавився Петро, чортихаючись про себе. "Я вас жду",— була відповідь.
После обеда позвонили из министерства. "Пётр Артёмович, – раздался в трубке необычно ласковый голос Бодрова, начальника технического управления, – зайдите ко мне, есть работа. Надо срочно написать статью". "О чём?" — поинтересовался Пётр, чертыхаясь про себея "Я Вас жду ", – был ответ.
Петро вбрався, вийшов на вулицю і подався до Бодрова.
Пётр оделся, вышел на улицу и направился к Бодрову.
Де-не-де давалася взнаки весна. Перейшовши великою площею, він завернув до Дніпра, синьо-сизого од кутої криги. Блукали випадкові перехожі. Якась літня жінка з хорими ногами, вивернутими, як у ведмедиці, від чого хода її була незграбна й важка, зупинилась напівдорозі, спершись на ціпок. Вона важко відсапувалась, але, не гаючи часу, розглядалася навсібіч. Очі її були сповнені вицвілої голубіні, зацікавлення й усепрощення.
Кое-где давала о себе знать весна. Пройдя по большой площади, он свернул к Днепру, закованному в синевато-сизый лёд. Бродили случайные прохожие. Какая-то пожилая женщина с больными ногами, вывернутыми, как у медведицы, отчего её походка была неуклюжа и тяжела, остановилась на полдороги, опёршись на палку. Она тяжело отдувалась, но, не теряя времени, осматривалась по сторонам. Глаза её были полны выцветшей голубизны, любопытства и всепрощения.
Певне, грішила в молодості, коли було з ким. Відмовившись од материнства, скалічіла, довго носила в собі свідомість невиправного каліцтва, але ж — як не знавісніла?
Должно быть, грешила в молодости, когда было с кем. Отказавшись от материнства, нищенствовала, долго носила в себе сознание неисправимого увечья – и как только не помешалась?
— Маладой чилавєк, ви не поможете мені сойті з горбка? — стара лукаво, мало не кокетуючи, глянула на Петра і всім тілом сперлася на простягнену руку. І вже дякуючи за допомогу, запитала:
— Маладой чилавек, вы не поможете мне сойти с бугорка? — старая лукаво, чуть ли не кокетничая, посмотрела на Петра и всем телом опёрлась на протянутую руку. И, уже благодаря за помощь, спросила:
— Ви не скажете, де тут можна заявіть на врачів?
— Вы не скажете, где тут можно заявить на врачей?
— Що саме? — обережно уточнив Петро.
– Что именно? – осторожно уточнил Пётр.
— Та знаєте цих коновалів — не лічать, а калічать. Дала мені одна пейсата таку пилюлю — аж у голові шпигає четвертий день.
— Да знаете этих коновалов — не лечат, а калечат. Дала мне одна длинноволосая такую пилюлю – аж в голове стреляет четвёртый день.
— Ні, я того не знаю.
— Нет, я этого не знаю.
Стара вибачливо всміхнулась, сяйнувши на Петра вицвілою степлілою голубінню, і почимчикувала далі.
Старуха извинительно улыбнулась, сверкнув на Петра выцветшей потеплевшей голубизной, и пошлёпала дальше.
Петро сидів у приймальні Бодрова й чекав, коли той звільниться. Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин.
Пётр сидел в приёмной Бодрова и ждал, когда тот освободится. Прошло десять, двадцать, тридцать минут.
Заходили співробітники, стишуючи крок, пошепки розпитували, як там "сам", і обережно виходили. Приймальню міряв кроками якийсь цибатий чоловік ув окулярах і з течкою під пахвою. "Певне, з науково-дослідного інституту",— вирішив Петро, зустрівшись із насурмоненим поглядом цибатого. Секретарка стукала на машинці, не звертаючи ні на кого жодної уваги. В неї начальницької пихи не менше за Бодрова, — подумав Петро і раптом відчув, що зараз він може додумати свої часті думи про аристократичне холопство чи радше холопський аристократизм, в'язке місиво рабства і панства, місиво, яке не дозволяє людині бути ні чистим рабом, ні чистим паном, але в цю мить прочинилися двері кабінету і з нього висипало ціле гурмо чиновників. За ними вийшов розвеселілий Бодров і, вздрівши Петра, почав його журити: "А ви чого не заходите? Я давно жду". — "Та ви ж були зайняті".— "Це вас не должно непокоїть, раз викликають — діло не ваше, є в мене хто чи нема".
Заходили сотрудники, убавляя шаг, шёпотом осведомлялись, как там «сам», и осторожно входили. Приёмную мерил шагами какой-то долговязый мужчина в очках и с папкой под мышкой. "Наверное, из научно-исследовательского института", – решил Пётр, встретившись с насупленным взглядом долговязого. Секретарша стучала на машинке, не обращая ни на кого никакого внимания. У неё начальственной надменности не меньше, чем у Бодрова, — подумал Пётр и вдруг почувствовал, что сейчас он в состоянии додумать свои нередкие размышления об аристократическом холопстве или вернее холопском аристократизме, этом вязком месиве рабства и барства, месиве, не позволяющем человеку быть ни чистым рабом, ни чистым господином, но в эту минуту приоткрылась дверь кабинета и из него высыпала целая орава чиновников. За ними вышел развеселившийся Бодров и, увидев Петра, начал его журить: "А вы что не заходите? Я давно жду". – "Так вы же были заняты". – "Это вас не должно беспокоить, раз вызывают – не ваше дело, есть у меня кто-то или нет".
В кабінеті, гостинно всадивши Петра, Бодров заявив, що з раніше підготованою статтею нічого не вийшло, бо для журналу це проблематика заширока.
В кабинете, гостеприимно усадив Петра, Бодров заявил, что с ранее подготовленной статьёй ничего не вышло, потому что для журнала это слишком широкая проблематика.
— Але ж ви ці речі знаєте краще за мене.
— Но вы же эти вещи знаете лучше меня.
— Ну, який же ти, Петро Артьомович,— тон Бодрова став фамільярний і зовсім не начальницький.— Словом так, Петро Артьомович. Нам треба зробити три статті — розішлемо в три різні журнали. Проблематика ця ж сама.
— Ну, какой ты, Пётр Артёмович,— тон Бодрова стал фамильярным и совсем не начальственным.— Словом так, Пётр Артёмович. Нам нужно сделать три статьи — разошлём в три разных журнала. Проблематика эта же самая.
— Тоді будуть потрібні додаткові дані. Я ж тільки журналіст.
— Тогда потребуются дополнительные данные. Я ведь только журналист.
— А ти піди по главкам і від мого імені требуй усе, що нада.
— А ты пойди по главкам и от моего имени требуй всё, что надо.
— Гаразд. На коли підготувати?
– Хорошо. Когда подготовить?
— Як можна бистріше. І потом вот що: дві статті підуть за моєю подписсю, а третю можете підписати самі.
– Как можно скорее. И потом вот что: две статьи пойдуют за моей подписью, а третью можете подписать сами.
Петро здивовано глянув на Бодрова: така щедрість була не в характері начальника. І той, упіймавши в погляді іронію, раптово заховав усмішку, ніби носовичок, і старанно втупився в свої папери. Петро явно спізнився вчасно покинути кабінет. Тоді Бодров піднявся і відрепетируваним тоном проказав:
Пётр удивлённо посмотрел на Бодрова: такая щедрость была не в характере начальника. И тот, поймав во взгляде иронию, внезапно спрятал улыбку, словно носовой платок, и старательно уставился в свои бумаги. Пётр явно опоздал вовремя покинуть кабинет. Тогда Бодров поднялся и отрепетированным тоном произнес:
— Ну, не смію вас більше задержувать. Желаю успєхов.
— Ну, не смею вас больше задерживать. Желаю успехов.
Аудієнція закінчилась. У приймальні Петро впіймав на собі чийсь заздрий погляд, але не роздивився, чий саме. Певне, якийсь новачок. Хотів би опинитися на моєму місці, щоб мати змогу заходити до самого Бодрова. Дай йому, Боже, дочекатися тієї щасливої миті.
Аудиенция окончилась. В приёмной Пётр поймал на себе чей-то завистливый взгляд, но не разглядел, чей именно. Наверное, какой-то новичок. Хотел бы оказаться на моём месте, чтобы иметь возможность заходить к самому Бодрову. Дай ему, Боже, дождаться того счастливого мгновения.
ID:
1029544
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 29.12.2024 11:48:16
© дата внесення змiн: 29.12.2024 12:12:12
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
