І знову марення і сплєтні
прочахлі, сипляться, мов манна
з невіддзеркаленого світу
мого застиглого обману.
Там, де немає диригентів,
а тільки попіл самотужки
ламає, сипле на конверти
звичайних сплєтєн візерунки.
Відьомство знову просягає
таємні нетрі мого світу
З ким? де? коли?
Лишають міни...
Не догоряю... Тільки квітну!
Самотньо перемелю вічність....
У ліжку з-під морського днища
сягає камери торішність.
Навколо гамірний конвеєр,
сонати сиплються з акторів,
котрі живуть у світі плеїв,
а плей — залякана безпоміч.
Навколо вуха стирч, навколо
невідворотності прокляття.
Чому у мене є той голос,
що здатен враз звільнити в’язнів?
Навіщо я іду по світу.
І плавлю вічка тим, хто вперто
чекає на мої конверти,
і хто, мов снайпер, сів на стріху
у мене вдома.
Та не в мене
на вістрі серця, там, де жовчно.
Бояться влазити у нетрі,
бо струм — дві тисячі на кожну.
Пожити б поки що у часі,
але вертають на копальні
свого абсурду. Де ж кувальні,
в яких розбити можу гласі?
Яка вам, в біса, всім різниця,
навіщо повзаєте млосно
біля мого осердя,
й трелі?
Я вже не янгол,
я — апостол!
Що, хочете пограти в дурня,
перетворити світ актора
на буфонаду? Семафорно
ви в унітазах лиште ноти
своїх бравурних пісноспівів,
А я ітиму в ніч, і завше
стрілятиму у тих жовнірів,
хто жовч мою здає на плазму.
Ненавиджу я різновірів...
Не видерти від мене слова,
не вдасться влізти в потойбіччя.
Перемелю й засиплю рови
у ХХІ сторіччі...
