У Ковелі на вокзалі ми зустрілись.
Чекаючи на поїзд, удвох розговорились:
Кремезний сивий ветеран і я.
- Горіла в полум’ї на місці цім уся земля,-
Обвівши поглядом будинки чепурні,
Ветеран сказав, згодом додав,-
Я Ковель від фашистів визволяв.
Він дерев’яний був, згорів до тла -
Залишилось вугілля та зола.
По війні, ось, бачиш, як відбудували,
Криваві рани всі залікували.
А от душу - душа горить й понині,
Коли згадаю тих, хто в домовині.
На вірну смерть під кулі посилали,
Дніпро-ріку на дошках форсували.
Вода від крові червоніла,
Ревли пороги і пінились хвилі,
Гойдаючи тіла - вже не живі.
Примовк на хвилю ветеран,
Збіг смуток на чоло, - то біль від ран.
- Розвідку боєм ми вели.
По скошеному полі до полукіпок ішли.
Зловіща тиша, сонечко вгорі,
Співають пісню цвіркуни в траві.
От-от кінець дорозі цій важкій
Та гримнув залп і поламався стрій.
Ворожі танки, що приховані стояли,
Впритул свинцем солдатів розстріляли.
Від Волги до Берліна кров і піт,
Звитяга пройдених доріг,
Братські могили та хрести
І сльози: матері, коханої, вдови.
06.05.10