В одному мальовничому селі на Волині, з красивою назвою Березичі, на березі тихоплинної річечки Стохід, проживав дід Йосип. Дід був відомий на все село майстер на всі руки. Мав свою кузню, майстерню з токарним та столярним верстатами і комірку, де стояв, захований від стороннього ока, власної конструкції самогонний апарат.
Батько діда Йосипа, колишній солдат першої світової війни, повернувшись з війни додому, вирішив:
- Мої діти повинні учитись, - і віддав сина, який згодом народився, до школи.
У школі малий Йосип своїми здібностями відразу привернув до себе увагу вчителів. Він швидко засвоював усю шкільну науку і польські чиновники запропонували Йосипу продовжити навчання у Кракові. Та була у цій пропозиції одна обов’язкова умова - зректися православної віри, чого він не зміг зробити.
Так дід і став майстром-самоучкою, продовживши своє навчання самотужки, купуючи та вивчаючи технічну літературу того часу.
Якось він зробив моторний човен і плавав ним по річках Стохід та Прип’ять.
Польські жандарми спіймали його, човна забрали, пригрозили, якщо спіймають ще то посадять у в’язницю.
Невдовзі прийшов 1939 рік. Нова влада призначила Йосипа головою сільради. Йосип радів, думав, що нарешті здійсняться його мрії та прийшла війна. Німецькі танки розкраяли тишу села.
Більшість людей принишкла, ховаючись по своїх дворах, але були й такі, що побігли зустрічати німців з хлібом і сіллю та доносити на своїх односельців.
Підкравшись, як можна ближче до непроханих зайд, дід почув своє ім’я. Не став чекати, коли за ним прийдуть, обійняв жінку та малих своїх дітей і подався у ліс на хутір, де його заховала від сторонніх очей жінка, яка й сама могла опинитись під прицілом чужинської зброї, бо її чоловік пішов на службу до загарбників.
Волиняни не скорились. У лісах формувались партизанські загони, які згодом злились з партизанами чернігівщини, утворивши велике з’єднання під командуванням О. Ф. Федорова.
Дід Йосип став учасником бойових дій партизанської війни проти німецьких загарбників. Пізніше продовжив свою боротьбу з німцями у лавах Червоної Армії.
Село німці спалили, люди устигли поховатись по навколишніх лісових хуторах. Баба Анастасія зі своїми дітьми тулилась у знайомих. Спали покотом на підлозі, притрушеної соломою та прикритою старими ряднами. Дітей піднімали з першими сонячними променями. На день хата ставала майстернею по ремонту взуття.
Війна закінчилась і Йосип повернувся до своєї сім’ї. Святкувати Перемогу було ніколи. Неподалік, де тулилась його сім’я, стояв незакінчений дім, який перетворили на громадську вбиральню і дід Йосип, засукавши рукава, швидко навів там порядок.
Скоро сім’я проживала окремо. Та чужі стіни не гріли душу і майстер заходивсь будувати власну хату на своєму колишньому обійсті.
Здавалось, нарешті можна видихнути спокійно, на повні широкі груди. Життя налагоджувалось: жінка та діти поруч, мирне небо над головою. Йосип, сповнений ентузіазму та внутрішньої потреби допомагати іншим, керує відбудовою мосту через річку Стохід та побудовою нового водяного млина.
Дід був різкуватою, прямолінійною людиною він не подобавсь місцевій владі. Одного ранку до нього у двір ступили озброєні енкаведисти і без жодних пояснень перевернули усе у домі, почали зривати підлогу.
Шокована сім’я з відчаєм дивилася як руйнують її оселю. Розгублений Йосип допитував прибулих, що вони так старанно шукають. Коли нічого не знайшли, молоденький лейтенант, відвівши непомітно діда у бік, шепнув, що до них надійшла заява, ніби у того є захований пістолет, яким він погрожував місцевій владі.
Дідів доброзичливець не шкодував слів, бо на того уже чекала довга дорога в Сибір. Там, у далекому, холодному, голодному Сибірі, на нього чатувала неминуча смерть.
Сила волі покірливо полишала Йосипове змучене тіло, байдужий погляд випадково зупинився на ящику з ключами. Повільно дійшовши до них, він став перебирати ключі руками і у голос називати їхні номери.
Мимо в’язня проходив начальник колонії, почувши безнадійно-приречене шепотіння, він перейнявся його долею, перевів на іншу роботу, де було краще харчування, тим самим врятувавши життя.
Я дивлюсь на стару чорно-білу фотографію діда Йосипа, на його уже зсутулену під вагою прожитих років та ще дужу постать, з прищуреними, добрими та сумними очима; з лагідною, з присмаком лукавства, щирою усмішкою на губах і хочеться, поклонитись низько-низько сказати:
- Дякую тобі, діду Йосип, за те, що ти виборов нам право жити вільними на своїй Землі і, що мені не вистачає тебе в цей день - День Перемоги, бо ти вже назавжди поніс свою гірку Правду про власне нелегке життя у Вічність!...
08.05.10
Читала й душа щеміла. Якщо будете мати бажання, загляньте на мою сторіночку "Історії не спинити" від 3.01.2016. про мого дідуся вірш "Пам*ять зобов*язує". Я уже не знаю, як пояснити те, що на нашу землю стільки горя звалилося. Серед наших членів клубу теж є репресовані діди. Такщо ми внуки непокірних. Жили би в інший час, може б теж мали таку долю.
Дякую вам за твір. Обираю.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ту непокірність, що в крові нашій намагались знищити колись, намагаються убити й тепер...тому так болить серце від цього... Дякую, Ганно!
Ти майстриня прози!Цікаве оповідання!..Чи не про свою родину?
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Власне, так. Це про мого діда розповідь. І ми з ним чимось схожі. В мене, як і в нього колись, за плечима "університети ім. Горького" з приписом - "в людях". Дякую, Олечко!
Дякую Вам! 
Дякую, Ганно! 
Дякую, Олечко! 
