Око Повні дивилося в душу,
Пробудивши її та струснувши.
Все, що мало дрімати, повстало
З віковічного анабіозу.
Ось я чую не вухом – а кров’ю,
Ось я бачу не оком – а нервом.
Розчиняє усе Око Повні,
Викидає щоденну полову
І зерно голе тягне назовні,
Щоб купати його в блідім світлі.
Пестить холодом, гладить туманом
Та співає сумну колискову,
А мотив той почує лиш серце.
Часто дивляться люди під ноги,
Чи допитливо на перехожих.
Хто не має духовного центру,
Все шукає навколо, шукає...
Не збагнувши, що є невідоме,
Є небачене щось і нечутне.
Усередині кожного тихо
Може довго воно продрімати.
Але миттю прокинеться сутність,
Коли голову вгору підняти,
Де на ложі холодного неба
Править подих тривкий Ока Повні,
Що розчавить первинною міццю.
Я не мала на думці ніколи
Підкорятися силі інстинктів.
Дух мій завжди тримав непохитність,
Жоден раз не втрачав він свободи.
Мою певність змінив один вечір,
Що надав волю дій Оку Повні.
Дві хмаринки сплелись чудернацько,
Білі й гострі, мов ящурів череп.
Його Старшеє вивергло Море –
Океан, без межі й без дна, Часу.
А з середини цього скелету
Пропалило мене Око Повні,
І не в змозі ніщо клеймо стерти.
Миттю зламаний був міцний стрижень,
Змито все, що незборним ввижалось.
Затремтіла уся, затрусилась
Не від страху – а дивної сили,
Що мій погляд навік прикувала
До мінливо-блакитного німбу
Найдавнішого дикого бога.
У руїнах лежить увесь розум,
А лише божевільнеє серце
У танок мчить при місячнім сяйві...
Час пройшов, душа знову заснула,
Але десь, у таємній глибіні,
Вже дивилось на світ Око Повні.
Ніч з 14.10 на 15.10 2008
___________________________
фотографія Валерії Семенової (mort)
