твої клавіші - це будинки
а мої - лише покадровки
і в повітрі витають травинки
із твоєї й моєї згоди.
Повертається носом північ.
І у душі - очужілі обличчя.
Не читалось Писання на ніч.
І повзло повз вікно сторіччя
Напівсуму. І кадри вмирали…
З кожний помахом вій
Подих смерті і кави
Залишав без надій
Погляд мій.
Не прокинусь.
Боже, ну помилуй!
я ж сама розтерзалась по стелі,
як масло текуче по столу.
І речі, поняття, моделі
Потемніли.
Змарніли,
Колінами
вікна стелили…
і пити…
і пити просили…
Просили знемоги і неба просили.
Щосили просили, в знемозі, знесиллі,
Забиті думками по вінця, розбили
весь простір на кадри. Це було весілля
Всіх срібних узорів.
Смиренні,
Прозорі
Лежали у сльозах,
Лежали у крові.
А потім пізнали, що темно на стелі.
Спустилися вниз, блакитно-зелені,
Холодно-гарячі, тремтячо-спокійні.
І дим танцював навколо нас у танці.
А руки контролювали вогонь,
Торкався, ласкавий, долонь…
І ми не боялись. Просто не знали,
Що руки обпікаються… лише тріщать дзеркала
Фольгою на руках.
Усе - це перебороти страх.
