Вечір.... Місто покрила пелена дощу... Міст окутаний вечірнім мороком.
На мості стоїть маленьке дитятко. Воно дивиться на світ з такою неприхованою цікавістю! Дитя заглядає за перила, оглядається навкруги.
Весь світ здається таким великим і не пізнаним... Таким гарним і цікавим....
Десь позаду стоїть стомлена жінка. В страрій, потертій куртці не по розміру... Вона втомлено вдихає холодне повітря, спостерігаючи за своім малям...
Повз них проходять люди.... Десятки темних, черствих людей... Без емоцій на обличчі... Без емоцій в душі...
Вони посто ідуть/біжать кудись... Подалі звідси... Лиш би втікти від дощу... Вони розучилися любити його... А дарма...
Дитя підняло руки до неба і весело засміялось ловлячи маленькі крапельки дощу сухими губами....
Мама підійшла ближче і легенько обійняла малечу. На її обличчі зявився вираз щастя...
Люди здивовано оглядалися на цю картину ... Дехто подумки усміхався, дехто картав себе за зроблене, або навпаки не зроблене, хтось жалів цю пару, хтось відчував радість...
Ті ж, хто нічого не відчували, просто недостойні... вони недостойні спостерігати це...
А мати з сином все стояли і стояли на мості, а дощ збільшувався...
