іду я по полю, схиливши голову низько,
знайома стежина - ось хата вже близько,
а ноги все тонуть і тонуть в зеленому морі природи -
давно я не бачила цеї прекрасної вроди.
але всі думки лише у збіднілій хатині,
мені де добре було, тоді ще маленькій дитині,
де люба бабуся любила і про мене дбала
та доки подорослішаю довго чекала.
бабусині очі блакитні, як небо безхмарне,
осяяли світ цей, я впевнена, зовсім не марно.
вони сумували, раділи і плакали часом,
любовю керуючись, цим невмираючим гаслом.
а зморшки, що вкрили рідне обличчя і руки,
дитячому серцю приносили сум лиш і муки.
а та сивина, що кожної миті зявлялась -
в дитячій душі тривожним мотивом озвалась.
старіла бабуся, і йшли роки за роками
та раптом стала безжальна природа між нами.
бабусі нема. вона стала незайманим полем,
а точніше, моїм незміреним горем.
вона стала всією моєю душею,
моїми думками, печаллю моєю всією.
і зараз, ідучи стежиною в полі,
й не знаючи, що вже чекати від долі,
я згадую час, коли я була ще малою,
який був єдиною безжурною порою.
та коли гляну в небо я безмежне -
бачу очі, та їм усе належне,
я бачу мудрість, теплоту та щирість,
там є любов, там віра є і вірність.
і в небі я побачу бабусю свою милу,
і посмішку її, таку щасливу й щиру...
Анко, я щиро співчуваю Вашшій нелегкій
сирітскій долі. Та не журіться, аби було
здоров*я, попереду ціле життя. Можна
багато чого досягти, якщо не лінуватись.
Анка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
