Я бився у когорті легіону,
коли володарі мінялися декадно
і владою олаврену корону
ми поливали кров'ю регулярно.
Під панцирі мостили вовчі шкури,
домашні вогнища пробачивши в пожежах.
Зі стін збивали, билися на мурах.
Палили та відновлювали вежі.
Ми знаємо: вино сумління тушить.
І міцність брам у дальніх гальських селах.
Ми стерли з зору та лишили в душах
Друїдів, нами вішаних по стелах.
Ми демони для ляканих селян,
вогні диявола за валом Андріана.
Кроїли карти, стерті по краям
Щитів ударами од важкості таранних.
Мечем моїм посічено родини,
Не лізе він у піхва золотаві
Од річищ крові в страчених судинах
і одягу народів непідвладних.
Під шоломом од поту палить очі
та я зриваю панцир битий долу.
Я стомлений смертями шлях торочить
Зникаю геть із жахів поля бою.
Я досі поміж вами походжаю,
Аїд усміхнений у Тартар не бере.
І спогади про війни породжає
Поранений поет-легіонер.
