Драма-феєрія на 2 дії
Дія перша
Там, далеко-далеко в горах, де повітря розріджене-розріджене; де стада мужиків перуть у первозданних водах диво-струмків своє шмаття; У місці, куди навіть не долітає ворон і куди сонцю страшно потикатись. Де нема навіть жінок, а якщо й десь трапляються, то такі страшнючі і потворні, що краще б їх таки не було. Саме там багатостраждальна земля чекала на Нього…
Часами у розпачі діти припадали вухами до землі і вслухалися, напружуючи всю уяву щоб тільки почути кроки. Та він не йшов. Він також не перетинав пустелі і моря, не переходив гори, він не любив жінок і не сидів в шинках; страждань і болю також він не бачив, хоча напевно мав би. В його руках не було зброї, в думках – не було чистоти. Не був як човен в синім морі. Він спав обриганий в театрі. Своє життя все пив, гуляв, грішив у карти, в розпусті був ще той штукар. Щоп’ятниці його благородна і високих поривань душа не встоявши облогу тіла солдатів тихенько собі ригала в підворітні таких численних закапелків міста Дезерт Хілс. Ригала… і плакала.
Точно за графіком об одинадцятій двадцять вечора тіло, зазнавши численних, але незначних пошкоджень відправлялося у путь на Розарі Ґарден 31Б. Там, як ви уже здогадалися, він мешкав. Побіля чорного входу театру було фанерою заштопане вікно. Фанера легко витягалась і тіло легко пролізало. Всередині комірчини з реманентом вже чекав старенький, але охайний, дбайливо розстелений матрацик і шовкова постільна білизна - обрізки декорацій з минулорічного Гамлета.
- ‘Господи, мені якось так зле…Бууее!!! Даремно я замовив оте паршиве віскі..Буеее! Буууее!’
Отак трохи зголоднівши Дері аж почало трохи морозити, а сам він почав нишпорити за шматком цибулинки, дбайливо з розрахунком, захованої ще у вівторок. Руки трусилися все дужче, все тіло вкривалося потом від докладених зусиль, а її ніде не було.
- ‘Цибулинко, де ти? Кри-хіт-ко покажись! Цибі-цибі-цибі, ходи до татка. Цибулько, я знаю що ти десь тут. Я тебе неодмінно знайду, ти чуєш? Чуєш, паршивий кусок огородини! Покажись мор тобі в стебло!!!’
Та ось раптово несподівано і ззаду - як удар сокирою по шиї – вишкірилася половинка цибулі. Двома стрибками Дері опинився поруч з нею і завмер.
- ‘Аа-а-а-а-а-ааа! Не може бути. Цього ніяк не може бути. Тільки не насправді. Як це могло трапитися?!?’, -
ледь стримуючи сльози проревів-пробубонів.
- ‘Трапитися-апитися-аптися’…- мокро відлунювала гнила цибулина.
Деріл аж сів з того всього і між іншим відсторонено взявши олівець-недогризок, почав бездумно малювати, упершись поглядом у те, що мало бути там, за стелею, надворі. Тож призабувши трохи голод і зморшок нагнітаючи чоло почав писати. Писав він довго, аж стемніло, аж місяць знудившись у хмарах, пішов скупатись у ставок.
‘Тіло грішило як могло, воно грішило як востаннє.
Хапав повітря грішний рот у метастазах решти членів.
І під сідниць аплодисменти, судомились в корчах литки.
У самогубстві стегон, поміж колін, що пурхали туди-сюди
Ішли з життя невинність й непорочність. На палубу вилазив капітан.
Цей грізний сер семи морів, старий матрос, що завагітнив бухту.’
Дія друга
В якій оповідається про те як містера Деріла викинули побитого в лісі на останній чверті шляху з Дезерт Хілс до Сакраменто. Джейк Дейбс заможний власник кількох Таверн і домів розпусти зрозумів, що гроші йому вже не повернути і тому попросту виштовхнув його з екіпажу проїжджаючи через Богом забуту гірську ущелину, де його підібрала і вигодувала-виходила пуританська община Божественнх Днів , що проживала в ізоляції на берегах озера Cтампі Луки.
А також оповідається про те як наш Дері вилікувався від алгоколізму та інших спокус і заразив усіх сифілісом, ставши героєм, бо посприяв налагодженню контактів із цивілізацією, що врешті після стількох років подолала загрозу вимирання общини через притік жінок-місіонерів.
