Зібравши всю силу вже вкотре,
Тим самим камінням ступаю
І так ніби вчора, усе чорно-жовте,
Я очі від сонця ховаю.
З тобою так просто і тихо.
Гілку жасмину поклала,
Забула про все, рівно дихаю.
Поговорити прийшла я.
Просиділа не мало ночей,
В акордах вбачала отруту.
Лишень присмерк самотніх очей
Не вбачала, та їх не забути.
Очі різала мені тьма,
Спросоння чула чиїсь голос.
Так дико боятись сна,
Що сплітав страхи у колос.
Блокноти списані лежать,
Роздерта на краю сторінка,
Кожна літера і кожен знак
Чорніє...як бракована плівка.
Так мало слів, багато ж є обмежень,
Найбільше в рамі мого вікна.
Завтра згадаю сьогоднішній лемент,
Відбивається тінь перебитим від щастя крила.
Наді мною сміються вчорашні дощі,
Смішно і мені тепер стало жить,
Всі відмінки тепер в однині,
"ти ніщо, ти ніщо"-у калюжах дзвенить.
І втікаючи в дні, по зчорнілих дорогах,
Щоб знайти сенс забутих віршів,
І щораз, тим дурніша стою на порозі,
Малюю свою палітру вітражів.
І щораз тим смішніша, вдягаю знов маски,
Ховаю усе, що пливе в нікуди.
Бережу лиш списані чернетки.
Докази буденності і пустоти.
Я ховаю своє натхнення
У спальні своїх видінь,
Лише на стінах темних
Зостається світла тінь...
Хоч це не все, та мабуть досить,
Вир думок вже помалу розтав.
Вже пізно, спогади спокою просять.
Уже й жасмин на могилі зів"яв...
