Як часто я в душі несла образу,
Гнівливість, невдоволення, картання,-
Вони були, бо я до цього часу
Не знала про небіжчиків страждання,-
Любові першої веління чесне
В кругах пекельних,наче існування
Землі та тверді, янголів небесних,
Навряд чи муки ці коли скінчаться,
І крига зла внизу колись та скресне,
Бо правди вищої це мудра праця,
Там горе всім, несе там кару кожен -
Сам за себе лиш, серцю не здригаться
І перетнутись дихання не може
Через хворобу чи непослух дочки,
Чи бідність на жебракування схожа
Сім'ї того нещасного синочка,
Що марно жде на краще переміни,
Та, хоч кричи, а хоч терпи все мовчки,
Роби, як раб останній до загину,
Борись і вір, що добре колись буде...
Життя ж тим часом, рік за роком лине
Й не ті, що ТАМ ,а ЦІ - камінням в груди,
Обличчям кидають в слизьку багнюку,
Попід ногами, мов гадюки, блудять,
Навіть у сні кричу:"Подайте руку!",
У ямі сидячи,- ніхто й не гляне,
Закони недолугі нам на муку
Вгорі приймають,-що їм наші рани!
У вічі- осами, у спину - брудом,
Все рідне знищують лихі погани,
Нікчемні крадії, зрадливі брути!
Заступнице свята, Діво Маріє!
Пораду дай нам, як же далі бути?
Хто чесні, всі покинули надії!
