Ніяк не второпають мізки:
Чом лід не скресає, а дні
Короткі, як сонячний бризки,
І ніч - ніби смерть уві сні?
Не знаю, як падає світло…
Та в цім перемерзлім краю
Знайшов давно втрачену квітку
І слід на пустиннім снігу.
Зросли почуття знов тривожні,
Хрусткішою стала душа.
В надії застиг я: ще може
Розтаяти з криги стіна!
Струмком потече лід зі сміхом,
І сонячна згине пітьма.
Й притулиться ніжно і тихо
Її до моєї душа.