То був сірий, безликий, поржавілий будень перону.
Зграї воронів імітували вагонну смолу.
Хтось поспішно прощався цілунком. Помада червона
Стослівні відбитки строчила вокзальному склу.
Ми із зонтиком тихо, сумирно й беззлісно чекали.
Ми вдавали, що не помічаєм чимало речей:
Нас усі оминали, нам дорікали, нас проклинали,
А ми собі ні пари з вуст і німотна байдужість очей,
Що встромлені у циферблат, неначе він зараз втече.
Ми фальшивили власною вірою у атракційність
Цього міста в мереживі сірості і чорноти.
Півголосом зонтик бубнів щось потішливе і мелодійне,
Що я самохіть учепилась за той непривабний мотив,
Хоч секундою швидше я потай ладилась піти.
То був той же безликий, поржавілий будень перону...
Рейвах воронів невипадково вказав неземне -
З прикінцевого енного стомленого вагону,
З-поміж сотень людей, від яких так нелюдськістю тхне,
Вийшов той, хто над все ощасливив мене.
Ми поспішно вітались цілунком. Помада червона
Відбивалась раптово й раптово зникала на нім.
В зграї воронів випали вкраплення білого тону,
Ржа повільно втікала з закутків перону...
То був він. Я діждалась. Прибув. Прилетів. То був сніг.
заворожливо.. коли поринаєш все далі і далі.. заглядаючи за слова .. за їх не однозначність ... вірш справляє дуже хороше враження... неврівноваженість у рядках в душі викликає бурю емоцій... дуже хороше написано..
