Було близько п’ятої ранку, коли я прокинулась, зрозуміла, що зі мною щось не так . Мені вперше за стільки років не зручно лежати на спині , щось заважає. Крильця , о, Господи, що це? Лапки? Я схожа на муху, та ні - я і є муха . Поряд зі мною лежить клаптик паперу на якому чорним по білому написано: «24 години» . Мій мозок починає напружуватися: «невже я , житиму лише добу? я мушка-одноднівка. Це мало,я не встигну нічого.» Я впадаю в паніку , перед очима все темнішає. Житиму протягом цих жалюгідних годин .
- Але ж житимеш ! – пролунало нізвідки.
Що це було? Не зрозуміло.. Я була в шоці.. Знала , що скоро помру і коли буду відходить в той світ,поруч не буде близьких людей , я не зможу попросити вибачення за свої образи, не зможу поплакати на ніжні мамині долоні або на кремезні татові плечі .
Нарешті до мене все дійшло... Один день і більше нічого . Я проживу його, не впускаючи жодної хвилини, секунди , мілісекунди .
Я швидко поспішила злізти з ліжка , відчувала себе такою малою ,жалюгідною, мізерною... Зловила себе на думці,що я жаліла себе часто ,а зараз просто у мене виникає огида, так-так,огида до себе . Я не втрималась і впала.. Як боляче падати.. І як швидко це сталося.. А от підійматися тяжче . Зараз би чиюсь руку , але її не буде. Хоча ж за добра платять добром . Ну то й що, я ж ніколи його не робила.. Коли до мене хотіли достукатися, коли всі мали бажання отримати від мене поради ,я збирала ці проблеми у себе в голові , а потім видаляла ,як на комп’ютері непотрібні файли.
Я лежала і відчувала наскільки холодна підлога, цей дикий холод пробирав мене аж до кісточок . В кімнаті тиша , вдома немає нікого . Таке відчуття, що я одна залишилася в цьому місті ,який в останні роки нагадував мені коробку , від якогось нового телевізора.
Тут я розумію, що відключаюсь. Не знаю скільки пройшло часу, але я ледь не заплакала , коли побачила що на годиннику 14 година. Скоро прийде мама , яка почне готувати обід на всіх, а мене сьогодні не буде : ні на обіді , ні на вечері .
Цікаво, а вона помітила щось дивне ? А чому вона має щось помічати ? Я ж рідко тепер ночувала вдома : все по друзях і по друзях… А все через те що вона хотіла, щоб я вчилась , жила своїм життям. І де ті люди яки клялись мені у вічній дружбі ? Котрі просто мусили бути поряд в таку тяжку хвилину для мене ? Одна відповідь – немає .
О, грюкнули двері - ненька дома . Мені захотілось побачити її очі , вуста , брови . Тут від несподіванки я піднялася догори… Завжди мріяла політати , хоча і боялась висоти , для мене політ це божевілля . І , Боже, невже я дійсно вільна ?
Ось наша кухня: блакитні , як небо стіни , жовтий ,як сонце кахель, стіл, за яким ми так часто збирались ... Піднявши свої очі ,побачила маму..Як я її давно не бачила ! я враз помітила ,що щось з нею не так.. . Де ті очі які горіли палким вогнем щастя? Де ті ніжні та білі долоні ,які пахли молоком? І вуста , о Боже ті вуста , вони схожі на зів’ялі пелюстки троянд . ..
«-Мамо!,»- закричала ,я. І замість ідеально відточених букв , я зрозуміла ,що просто пропищала, щось незрозуміле . Вона мене не чує …
Я враз вилетіла з вікна, мені захотілось зробити щось феєричне , таке, щоб моїм батькам запам’яталось на все життя і так, щоб вони зрозуміли , що це напряму пов’язано зі мною ... скоро мене не стане .. а саме через 7 годин ... Більше не впадаю в істерику , розумію, що цього не минути , не обійти , не закрити ,як книжку , як штору на вікні . На даний момент моє життя, як клаптик паперу , який я маю заповнити .
Згори бачу ,як батько йде додому , він такий втомлений . Безмежно любила його блакитні очі. якщо довго в них вдивлятись, то з’являється таке відчуття, що ти тонеш в морі .
Сьогодні я помітила ,які вони виснажені , плечі опущені , м’язи обличчя напряглись. Зайшов у під’їзд . Мені стало ще гірше , боляче,я не можу повернути час , я б багато зробила та поміняла в собі . Жаль, що сестра так далеко , мені прийшлося б витратити цей день, щоб тільки її побачити , а я не можу , мені треба щось зробити, щоб мене запам’ятали назавжди . Одне скажу – з сестрою у мене тільки гарні спогади , пам’ятаю її слова , фрази , цитати з її улюблених книг,які вона намагалась нав’язати мені , я ж в свою чергу відштовхувала її, а вона мала за мною сумувати ..
Я згадала, як ми в дитинстві танцювали, ставали посередині кімнати , і починали кружляти до тих пір, поки не закрутиться голова. Тепер я так само кружляла , і поряд зі мною носилась дика пора осінь , яка закарбувала в моїй пам’яті найпрекрасніші моменти життя . Любила її ,адже колись моя мама Весна віддала мене Осені , через те,що я дуже часто бешкетувала , і божеволіла . Саме з нею ми зійшлись характерами .
В цей момент я вирішила , до кого я звернусь і хто мені допоможе, я прийшла до неї, застала її якраз тоді,коли вона збирала валізи, їй скоро їхати звідси. Вона повернулась до мене з лагідною посмішкою, ця стара жінка все знала , її видали темно карі очі. Я попросила одне :щоб вона зробила щось неймовірне , грандіозне. Вона не змогла мені відмовити.
Я вилетіла на вулицю . Стара виглянула з вікна , протягнула руку вверх і почали творитись чудеса Вмить запалало сонце , небо стало рожевим та диким , хмари утворювали ніжну гаму, в цей момент вони схожі на збиті вершки, хотілось скуштувати . Звідусіль почало збиратись листя ,я ке так швидко падало та розбивалось об асфальт . Було таке відчуття , наче воно кричало ,але цей крик закривав подих вітру . Я зразу подивилась на свій будинок ,я бачила маму ,яка стояла на балконі і з її очей крапали солоні краплі , швидко помчала туди до неї , я почала їх жадно пити , я хотіла, щоб щось залишилось в мені від неї . Хотіла,щоб частинка її була в мені . З її уст почула лише декілька нерозбірливих слів… - З нею щось сталось , адже таке небо було тільки тоді коли вона народилась. «Донечка..моя донечка ..»
Я полетіла , летіла проти вітру … Рвала свої думки на шматки і ось безсила впала на землю, на чорну землю,в яку мала колись в майбутньому відійти ,злитись з нею в одне ціле. Я тепер зрозуміла ,що не варто боятись смерті ,вона все рівно колись настане . В житті треба боятись байдужості , в якої у мене було дуже багато. Я закрила очі і просто лежала .
Додому повернулась десь в 23.30 . Залізла в самий темний куток і почала чекати . Раптом я почула крик ,і цей крик різав мені слух , хтось забіг в мою кімнату. Цей хтось почав щось шукати , вигрібав щось з моїх шухляд. Я почула тихий плач , то був мій батько.. на годиннику 23.57. Аз його уст лунає – «донечко..доцю»
Все,мій час вийшов . В голові закрутилось і я виснажена впала на бік ,в останній момент щось хруснуло - то було моє праве крило.
«Пік–пік »-я відкрила очі,піднялася з ліжка і побігла до зеркала. Я – жива людина.
Це був сон лише сон , але несподівано я побачила у себе на подушці ,листок паперу , на якому було написано : Проживай цей день так,неначе він останній.
ID:
290367
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.11.2011 20:48:32
© дата внесення змiн: 02.11.2011 20:48:32
автор: маруся яворівська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Вразили. Залишилося тільки трішки провірити текст, вичитати.5/5 
