Срібняки висипались з твоїх дирявих кишень на підлогу. Різке прикре дзеленчання різало вуха, а вже потім розкраювало серце. Їх було багато...Вже ціла купа лежала на землі... Тупий розгублений погляд зупинявся то на них, то на тобі. Блукав затемненими куточками кімнати... А я все повторювала «Невже так буває? Хіба так можна?»
Коли був «зароблений» перший срібняк, вже і сам того не памятаєш...Але він мучив душу, ти ховав його, стискав у кулаці і ладен був викинути і не згадувати про нього... Забути про нього, гріх... Покаятись. І очистити свою совість назавжди. Але згодом...Згодом звик до нього. І той гріх не здавався уже гріхом, а малесеньким грішком. Нема ж безгрішних людей...
Два срібняки вже лежали у кишені. А згодом їх було три. Ти «заробляв» їх, обмінювався ними з так званими «друзями». Тими, що вміли усміхатися, а за спиною теж голосно дзеленчали срібняками.
Тепер уже ціла купа тих простих монеток сипалась з дирявих кишень, а, може, ти навмисно витрушував їх перед моїм носом?
Сад Гетсиманський завмер і затремтів...
