Зазирну в вікно – тішить око небачена краса:
З-за хмарки сяє сонце, на тендітних пелюстках виблискує роса.
Дерева всюди квітнуть, ніжно пахне цвіт ясний.
Літають онде дикі бджоли. В затінку буяє сад рясний.
Соловейко голосистий співає дзвінко наді мною.
Та навіть ця небачена краса душевні рани не загоїть.
Смуток нещадно душу мою на шмаття рве.
Тискається серце моє в грудях, немов скажене чи дурне.
Печальна журба та весела радість – одвічна ворожнеча.
Все байдуже мені: глибоко в мені таїться бездонна порожнеча.
У ній себе я загубила: шукаю вихід – не знайду.
В цій порожнечі захлинаюсь… Не врятуюсь. Пропаду.
Почуття, чи то думки, по вінця мозок наповняють.
Пустим безглуздям та лайном через край переливають.
Повторююсь кожен раз, і забуваю, що казала.
Мої слова не мають змісту. Я з собою розмовляла.
Голосно в слід шепотіла, і кричала тихо-тихо.
Відповідав у діалозі мені лишень німий холодний вітер.
Мені до болю чогось теплого не вистачає!
Проте чого саме ні я, ніхто ніде не знає…
Питаю сама в себе, що мені ще треба,
Бо не почую відповіді від глухого неба.
Можливо, того…щастя! Воно всім потрібне.
Та я його боюся – щастя з дуру хибне.
«Що таке є щастя?»,- у Бога боязко спитала.
І відповіді тої багато-багато років чекала.
Певно, навіть Він мені на це питання не відповість…
Не має більше в кого запитати – небачена краса лише скрізь!
І з’явився знову неділимий сум в моїх дзеркальних очах,
І замерехтіли, як краплини дощу, сльози на скронях…
І знову серце моє, нещасне, плаче і болить,
Бо навіть ця небачена ніде краса мої душевні рани не загоїть.
