Там таїною ночі повні,
А море синє, що подібне снам,
Дрімають там, під шелест хвилі,
Чарівні Феї, що ковзають тут і там…
Про те, що снилось, а чи трапилось зі мною
У такім чудовім і далекому краю
Такою ж загадковою весною,
Я вам, як можу, нині розкажу…
Колись, можливо, безтурботною була я
Не знала горя, труднощів, проблем,
Здавалося, що дійсно щастя знала
І огортаюсь щиро з кожним днем…
Там, де лиш неба простір голубий,
Сиділа, ніби, я на самому краю…
На скелі, розсікаючій прибій…
Та раптом запримітила Змію…
Долаючи вже хвилю не одну,
На берег прагнула знеможена вона,
Але в бурхливе море без жалю
Її тягло у прірву й пастку дна…
Раптова жалість огорнула вмить,
Я руку у хвилю тихо простягла
І вперше страх відчула лиш тоді,
Змія як міцно руку сповила…
Інстинкт стряхнути смертоносну вниз,
Зізнаюся, я вгамувала з жахом…
І отут мені почувся ніби свист:
- Мене не бійся ти, невдахо!
Я стара Фея, мені сотні літ,
Мені відомі всі твої турботи –
За порятунок відкриваю я секрет –
Послухай рад зміїних ти допоки.
Ти всіх скориш шляхетністю й добром
І твій не згасне вогник в піднебессі,
Коли ти будеш правил стерегтись
У вчинках, мові й навіть безголоссі…
Тим, хто в потребі, не скупися – відкривай
Скарбничка ж у душі твоїй бездонна…
Тим, хто безвірний – ти Надії додавай,
Любов’ю, Вірою зігрієшся ти сповна.
А перш, ніж мовити, завжди,
Подумай, чи вартує мова всього.
Адже, крім того, хто насправді ти,
Ніколи вже не скажеш більш нічого.
Вклоняйся старості і юність люблячи,
Від заздрості частіше вберігайся,
І, якщо в іншому себе не віднайти,
За це на Бога ти не ображайся.
Помилки друзів завжди вберігай
Від таємничих ворогів підступних.
Про друга, ніби мати, клопочись,
А з ворогами будь же недоступна.
Та пам’ятай, минуле мчиться в даль
І лиш думками знову повернеться…
Та в ньому, ще відлуння вічний крик
І біль, що в тілі духом зветься.
Не бійся ти нічого й не біжи
Від клопотів життєвих у турботах.
Лиш дружбу й честь до смерті збережи,
Все інше – не приносить спокій.
Все буде – сльози, ревнощі і гнів…
Вбереш усе ти по життя дорозі.
За горе й зло, що заподіють тобі,
Безневинний мстися не в змозі.
Заповни працею пустоти у житті,
Утіх дозвільних уникай смиренно,
А зерна миру і любові бережи –
Поля душі ти засіваєш не даремно.
Любов'ю гордо завжди багатій,
Тоді й до тебе слава добереться…
Адже не даром сад буття розцвів –
Ім'я твоє ж бо Божим Даром зветься.
Сказала – й зникла тихо в глибині…
Чи спала я, чи ні у такі миті?..
У небуття пропала назавжди
Тай до сьогодні сон цей ніби сниться…
Уже, напевно, близиться межа,
Мій вік усе коротшим видається…
Та настановами такими я живу
І лиш таким моє життя вдається!
ID:
295811
Рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата надходження: 25.11.2011 11:05:17
© дата внесення змiн: 25.11.2011 11:05:17
автор: Lilafea
Вкажіть причину вашої скарги
|
