***
Віддай мені свій біль, молю́, віддай...
Самотня мати, у подолі - мрія.
Ти не сумуй дарма, а загравай,
Допоки день зі сходу ще ясніє...
І вишиті у долі рукави,
Ти струни рви, хай дзеленчать цимбали!
Під стелю уклонились хоругви́ -
Чужі, котрих іще не покарали...
Та вже нехай, то зараз інший світ,
Якщо не встигнеш - не зійдуть орбіти,
Не перестане сипатися цвіт,
Не перестануть забувати діти...
І не гадкуй! Шляхів назад - нема!
Пісок життя між пальцями тікає.
Віддай мені свій біль, хоч жартома,
Душа квилить і вперто так чекає...
(17.1.12)
І вишиті у долі рукави,
Ти струни рви, хай дзеленчать цимбали!
Під стелю уклонились хоругви́ -
Чужі, котрих іще не покарали...
І не гадкуй! Шляхів назад - нема!
Пісок життя між пальцями тікає.
Віддай мені свій біль, хоч жартома,
Душа квилить і вперто так чекає...
Вірш-як молитва,щирий і жертовний. Душевно.
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Наталочко... Насправді писалось зі сльозами на очах...
Лесю, щиро. ..і навіть жертовно... До мами звертаєтеся, до сестри, до подружки? до ближнього свого?
до України?... до Богородиці?... -- до кожного, кому болить?... -- висока душа...
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Якщо б в наших силах піднести більчийсь хоч трішки! Якби в наших!
******* Дякую, що розумієте...