Забудь її і вона згадається тобі на останній
сторінці роману Гюґо, незнайомкою у тролейбусі,
що проїде зненацька повз, уривками чужих розмов.
Словами "мій" та "безмежно люблю"
в архіві старих повідомлень. Столиком біля вікна у
кав'ярні, де тягнеться стрічкою тютюнового диму сивий блюз.
Шовковими простирадлами і парфумами від Armand Basi,
ягідним відтінком вуст, звичкою часто торкатись
до кінчика носу, тонути в обіймах,
та по-дитячому невимушено й безпорадно
носити браслети з льодяників на руці.
Моментом,
коли проковтнути безжально довгі, самотні ночі
допоможе тільки снодійне. Сповіддю про твої падіння та злети.
Сукнями, які осиротіло висять у шафі. Розумінням,
що немає,
окрім неї та цієї зношеної сорочки, нічого ближчого до твого тіла.
