… до волі важко було уявити собі хаос у цьому місті , вельми важко , над міру важко . Та все ж , … хто б там що не
казав , але найблищі два – три дні , це буде головною темою , як мінімум , а для декого навіть сенсом життя . Чи доцільніше буде сказати сенсом проживання ? Врятувати себе самого найціннішого , найдорощого , найнеобхіднішого , найнезаміннішого від напасті , імені якої навіть ніхто толком не знає … .
… але у цьому місті завжди все не так , як скрізь , не так як звик собі це уявляти пересічний співмешканець нашої планети . Навіть цей необгрунтований хаос , навіть він , у просторі цього міста вельми виважений , витончений і навіть дещо арестократичний , до того ж приправлений зверху щедрою дозою , взявшоїся нізвідки незримої пафосності , яка все ж надає загальній композиції до волі не звичного солоду … .
… пришвидшена хода кожного пятого містожителя , очі , що приховують таємниці відомі лише їхньому власнику , здавалося б , що це звичний набір
характеристик притаманних пересічній персоні , жителя міста недомільйонника … . Та тоненька смужка непритаманного шарму , що так глибоко вїлася у
підсвідомість дає зроуміти , що все ж це , ні що інше , як прихований і водночас
розпіарений хаос , якого так давно не
вистачало цьому місту … . Не вистачало років так зо тридцять , з того часу , коли
нижчої за середньої важкості землетрус трішки позабавлявся , гойдаючи ексклюзивні лютри зроблені наче б то з гірського кришталю , шафи з явно не
червоного , швидше з звичайного погано полакованого дерева і ще , … і ще , тоді , той землетрус наважився завчасно струсити осіннє листя у доблесних кронах тутешніх парків , лісосмуг , алей та ледь відповідаючим цьому ганебно – неврівноваженому слову , скверикам … . … … … … … .
