Циганка чорними дивилася очима,
Як доня коси заплітала у вінок.
Між ними нитка потягу незрима
Їх поєднав заплутаний зв’язок.
В білявих косах блиск яскравих стрічок
І очі сірі - вогником горять.
Рум’янець ніжний, кольору порічок,
Тоненькі ніжки уперед спішать.
Колись дитя - за пляшку і цигарку,
За копійки циганам продали,
Так доля в мами їй дала мольфарку,
Раз рідні люди, просто пропили.
Тепер красуня у циганських шатах,
В біляві коси квіти запліта.
Шатром і кіньми їх сім’я багата,
А ще є воля і вічна доброта.
Та тінь минулого по шкірі мурашками,
Зринає в пам’яті, мов полум’я видінь.
Вона не хоче рук другої мами,
Тільки б знайти початок поколінь.
Кожне село - привітне і не дуже,
Її танком пронизане наскрізь.
І хай їм грець, хто ім’я зло паплюжив,
Хто гнав киями на краї узлісь.
Один разок, старенька дуже жінка,
Її руки торкнулася злегка,
Мов вічність бігла жмакана хвилинка,
«Онучко!» - фраза вирвалась палка.
«Ти дуже схожа на мою дитину,
Її душі відкрився інший світ,
А я шукала – маленьку сиротину,
Яку циганам проміняв сусід.»
«Так, значить, мама в мене була гарна?»,
«О-о, найгарніша із усіх матусь!»
Так вкрилась кіркою і затягнулась рана,
Хвала любові лагідних бабусь!
Дві рідні жінки плакали, тужили,
Скільки історій за усі роки.
Утім селі «циганочка» лишила
Із білих кіс – уквітчані вінки
