Я рвала квіти: жорстко вони вп’ялись,
цупким стеблом у пальці та зап'ястя.
На сокирках тяжіли важкі роси,
І падали, либонь, немов сльоза.
Сентиментально щоки палахтіли,
А я ж не мала вдосталь тої сили,
Щоб рвати небо на шмаття як їх,
І наче сіно загрібати в стОси.
А потім впасти в нього й потонуть.
Я рвала квіти: най же не ростуть!
Нехай, сміюсь, не стане вже їм втіхи:
Хапати сонце спрагло пелюстками,
Коли лише де гілка хрусне стиха,
Під босими і чорними ногами,
Коли проллється небо на долоні,
Коли у грудях полосне раптово,
Й віддасться пульсом болісним у скроні -
Чиєсь вогке й не обережне слово.
Бодай йому…
Я рву пахучі квіти,
і розкидаю хатою. Свавілля?
Ромашками, осокою, любистком
І сокирками буде майоріти
У хаті дня нового тиха звістка -
Зелена неділя.
