Квітень (Присвячення винищувачам всього прекрасного)
Крізь безліч хвилин,
Крізь зледенілі години,
В гості прийшов Квітень,
Зустріли його гостинно.
Тиснули праву руку,
Цілували в обидві щоки,
А то й не міг зробити і кроку,
Боявся принести мороку.
Посадили в велике крісло,
В крісло глави сімейства,
Зала велика, порожня, та тісно,
На стінах тканина обвисла.
Гостю обмотали руки стрічками,
Зав’язали ноги нитками.
Це не параноя, приходь до тями!
Очі звикають до темряви, з роками!
Дістали з кишені риму,
Забрали з руки романтику,
«Ні! Поверніть надію!»,
«Я віру вам не віддам таку!»
Із квітня знали жовту сукню,
Забрали усі браслети,
Зламали смарагдову лютню,
Та вкрали усі менуети…
Не розв’язавши руки,
Побитого та брудного,
Кинули на бруківку,
Подалі від свого порогу.
Квітень лежав в канаві,
Години чи може роки,
Не відчував він сили,
В голові все лунали кроки.
Та підлетіли янголи,
Невдалого та брудного,
Під крила його взяли,
Тепер він дитина Бога.
Сукня у нього нова,
Лютня кращь ніж була,
Бо взяв він тоді за основу,
Велику Таїну Буття.
Бо хоч і не мав він любові,
Віра у нього була.
Замащена, вся у крові,
Та сили йому дала
