Щось змушує повертатись на цю станцію
"58 кілометр" - пишіть на цю адресу.
"Ти хвора на голову", - він має рацію.
А лікар, щоб не образити: "Це все від стресу"
Почуваюсь сумкою старого бомжа.
Пусто всередині, нічого немає.
Я кірка хліба, ламай без ножа.
Черства для всіх, вже з'їжте, прохаю.
Розлад прогресує, чекаю на потяг.
Згадка про Кареніну - нудити починає.
Легкий вітерець-жахливий протяг.
Літо-зима, цілує-вбиває.
Різноманітність, нудота, нетиповість, шум.
Біполярний розлад - не кажіть більш нічого.
"Серед сміху побачу я завтрашній сум"...
Здається, скоро я помру від нього.
Закриваю очі - планета зупинилась.
Відкриваю - чіпляюсь за останній потяг.
Мчусь. Так добре. Але все скінчилось.
Злізаю. В магазин. Пересохло у горлі.
Тепер блукаю разом з водою.
Вона тече і грається у своїй фортеці.
Таку б пляшку наповнити мною,
Бо пустою в пустоті - скоро я мрець.
Краще б взяв і випив мене до дна.
Чи викинь вже або вимий руки.
Я не вода, а тебе нема,
А над тілом моїм вже кружляють круки.
Я хвора на голову, ви маєте рацію.
А лікар не скаже, що все від стресу.
Але повертаюсь на цю кляту станцію.
"58 кілометр" - моя адреса.
І навіть дуже ЦІКАВО... 
ПЕРШЕ 5!
