Я йшла не одна. Зі мною були ще люди. Люди, яких я не знаю. Вони сміялися,обганяли,штовхали,йдучи напроти,кричали на вухо шматки фраз. Я мовчала. Не чула суті їхніх розмов,не шукала знаків довкола,мені було все одно.
Я йшла і думала про мрії,про те,як ми вплітаємо в них певних людей і як не бажаємо потім їх звідти викреслювати.Я йшла і думала про те,що на справді…життя мов в’язаний светрик:яскраве і тепле.Та все одно залежить від ниток з яких він був сплетений. От сьогодні я витягнула звідти найулюбленішу,проте не головну і вже трухляву нитку…Я розуміла,що мій «светрик»,колись різнокольоровий і м’якенький,з товстої шерстяної нитки,поступово стає сірим, колючим і тоненьким,з виїденими міллю шматками.
Я відчула як пустився дощ,і на мої плечі впали краплі холодного дощу. Светрик є. Він ще гріє…
Я продовжувала йти,не ховаючись від крапель під навісами будівель. Я їх не помічала.
Я думала,чи варто йти далі…чи варто вплітати нові нитки для того,аби потім з м’ясом витягувати їх з мого «светрика»…
Повернувши на фінішну пряму,я проїхав кількасот метрів і застиг на світлофорі. Я згадав,як минулого місяця горів ідеями,горів життям…Згадав як мені хотілося якомога більше людей зарядити своєю енергією,а зараз…зараз мені було потрібно зарядитися самому.
Згадалася мама. Вона завжди в такі моменти порівнювала життя зі «светриком»…І вчила вплітати в нього тільки справжнє,тільки щире, тільки яскраве і м’яке,інакше стає порожньо,холодно і жорстко у серці.
Я згадав її справжні теплі светри,які вона сама в’язала,- це саме те що можна назвати життям. Від них завжди було тепліше, ніж від магазинних. Проте на задньому сидінні покоївся новенький фірмовий светр. Такий красивий,ну майже ідеальний,але чужий. В ньому не було ні любові,ні ласки,ні працьовитої маминої руки. Він знав, що цей,новий светр, - не що інше як продукт холодної машини,яка не має в собі ні краплі життя.
Я припаркувався біля трамвайної зупинки. Пустився дощ….Мені захотілося вибігти,сховатися від цього светра. Я вийшов,посміхнувся цій геніальній ідеї,і побіг повз інших незнайомих мені людей,насолоджуючись як кожна крапля омиває моє обличчя, як мій «светрик» стає дедалі мокрішим,але теплішим,від того,що мені добре…я біг по калюжам,ні,я стрибав по них…сміявся, неначе у шостому класі,коли я проводжав моє перше «найбільше кохання» життя. Я біг,не переводячи подиху,і так захопився,що….
Прямо в величезну калюжу впустив мене шалено біжучий чоловік. Він світився,незрозумілим мені світлом,я зупинилася аби придивитися до його очей,і тут я зрозуміла,він світиться світлом його «светрика»,так,саме «светрика»,світився радістю його душі,серця. Він не зупинився…і тому впустив нас в велику-велику калюжу. Мовчання…а потім…Ми чомусь засміялися.Дощ продовжував бігти по нас,а ми не розуміли чому нам так весело. Потім він встав і протягнув долоню. Ми побігли разом стрибати по калюжам. А вулицями розносився наш спільний сміх. Я зрозуміла, він - …
Вона - та сама потрібна нитка мого «светрика»,та якої йому не вистачало,та яка не перетреться,не застаріє.
І тепло її долоні,дало мені нового запалу. Я біг і дякував за те,що я сьогодні ненавидів магазинний светр.Я дякував за новий шматочок життя в моїх очах. Це й бо,не згасне ніколи.
ID:
375243
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.11.2012 18:55:15
© дата внесення змiн: 03.11.2012 18:55:15
автор: Тасія Тес
Вкажіть причину вашої скарги
|
