Я знову ловитиму докір від тебе,
ти ще раз повториш, що
я твій нездара.
Словами чужими я рватиму небо;
душа вже, неначе примара,
бажає смерті.
Крутитимусь знову законами долі.
Хочеш, стану для тебе поетом?
Ти мов бідна й гола тополя у полі,
ти як скурена всоте якась сигарета
ніяк не погаснеш.
У тебе свій світ і власні закони,
ти ж незалежна та досить зухвала…
І взявши під ноги батьків заборони,
щоразу знаходиш нове покривало
на декілька днів.
Всіх годуєш завісою істини,
вводиш в оману,
Нікому не знати, що за «мила» усмішка.
Водночас і рідна, й чужа, і кохана
ти без вибору всім відкриватимеш фішки
чужих марних мрій.
Візьмімо вдвох сценарій у руки,
Порвавши у попіл листки?
Розвіємо вітром останні проблеми,
Ти холодною долонею вже чужої руки
Триматимеш себе біля мене…
але буде запізно.
