Зачула жінка в собі життя.
І щоб здоровим зросло дитя,
Аби без лиха, хвороб і бід
Її кровина прийшла у світ, -
Зайшла у двері, де лікар є,
Який здоров’я жінкам дає.
А лікар спершу не те спитав,
Який там тиждень маля зроста,
Ані про втому, ані про млість,
Ані – що мама майбутня їсть…
Наставив схода широку длань:
Віддай, матусе, належну дань!
Віддай за ліки, віддай за вхід,
За рукавички, за вату й бинт,
За те, що візьмуть із пальця кров,
За те, що лікар щось там знайшов,
Дай акушерці, дай медсестрі,
Дай ще й на того, що нагорі…
Бо знають, шельми, що за маля
Матусі сума йде чимала;
Бо знають, шельми: як є дитя –
Тобі живеться, знать, до пуття,
І вдома рохка в хліві свиня,
І татка вдома нема щодня
(Десь у столиці півроку він
Для депутата мурує дім)…
Малечу носиш – життя мов рай!
Зайшла в лікарню – дай-дай-дай-дай!
…А десь в столиці мужі-тузи
З трибуни плачуть у півсльози,
Що мало в селах діток росте,
Що в Україні життя не те… –
А в Конча-Заспі свій зводять рай,
Якого стіни – із того ж «дай!».
