Сьогодні боги прокинулися раніше. У їхніх жовтих водянистих очах відроджувався Карфаген. Вони діставали з-під подушок впольовану здобич і відпускали на землю. Люди ловили її і приносили їм в жертву. Стоячи під їхнім сивим Небом я задирала голову вверх і сподівалася бачити там Дажбога або Перуна. Але їх не було. Ні натяку. Там не було також Зевса, Афродіти і загублених підков Пана. Але там були Боги. Не багато. Всього зграйка полохливих богів. Я подумала, що маючи божественну владу вони могли б використовувати ще якісь кольори, крім сірого, але вони не використовували. Ця сірість різала очі, викликала нудоту. Сірі мішки недбало затягнені на їх (далеко не ідеальні) тіла глузували з мене. Ці боги мали все Небо, але завжди бачила їх тільки над сірим озером, окутаним туманом... Вони сиділи разом, мов до сімейної фотографії. Я уявляла собі їх жовті очі,але задихалася сірістю. Будучи зухвалим дівчиськом, яке втратило сенс життя, я видерлася на Небо, до богів з надією, що мене звідти скинуть (в холодне сіре озеро). Але боги усміхалися, як колись усміхався мій божевільний дядько, виглядаючи з палати на Кульпарківську вулицю. Я страшенно злилася, хотіла щось сказати, але одразу ж забувала.. Тому я стояла і тупо витріщалася на богів, а вони поблажливо у відповідь. Під їхніми ногами був Вічноіснуючий пил і...Нічого, нічого, крім жменьки пилу під ногами. А де величні хороми як на святому Олімпі?! Де золоті багатства Дажбога?! Де рай врешті-решт?!..
Я захлиналася риданнями, упавши перед ними навколішки. Які убогі в мене боги!...
...а вони поблажливо посміхалися сірими посмішками у відповідь..
спасибі
