Два нумізмати у «Старому місті», не включаючи жінок за сусіднім столиком
Пані та панове, описане нижче, трапилось цілком випадково. Настільки ж випадково, як моя вівчарка Ельза побачила сусідського котика і з того видива вчинила олімпійський стрибок через хвіртку. Так ось, я мав щире бажання показати ново-придбані рідкісної емісії банкноти 1902 р. випуску, ще за бабці Австрії, своєму доброму другу Богдану Івановичу та поділитися непересічною інформацією з ним. Він йшов з бутельками води від освяченого джерела, я йшов вниз – навпроти. І швидкість нашої ходьби була рівносильна зустрічі майже біля, не біля бочки з квасом, а біля кафе «Старе місто». І ми, як поцінувачі всякої старовини, за певним винятком, не змогли піддатися очевидній нагоді, підсиленою моєю пропозицією «вступити».
Всілися, пані офіціантка, без офіціантської посмішки, затрималася дещо довше, ніж слід, аж слід її вже простигав. Якщо б не моя колекція (банкноти були у альбому історичної тематики), ми б встали геть із фуком. Але нас затримали паперова Австрія і винуватий вигляд означеної пані О. – дві жіночки, що сиділи за сусіднім столиком через прохід були більш вибагливі, ніж ми, тому й кухня довше вислуховувала їхні замовлення. Богдан Іванович подивився на двох відвідувачок середнього віку і на вхід у праве крило залу, в якому ми сиділи (а порядні чоловіки не ходять у ліві крила), пригадав юність, в якій бачив аналогічні двері. Проте такий стиль дверей був у вході до коров’ячої стайні, схоже, як у ковбойських фільмах. Нехай, мода є мінлива, як і жінки. Нам принесли 2К – на цей раз дві канапки домашні, хоч я абсолютно певне, що готували їх на кухні, салат, великий і смачний – один на двох, треба бути скромним (Катехізис пише, що переїдання – один з перших гріхів) і 15 по десять грам «Неміроф». Двом жіночкам не юного віку принесли цілу пляшку шампанського, але вони не спішили її відкорковувати і чого там ще немало. Богдан Іванович дійшов у гортаннях до Сербії 1941 р.: на лицевій стороні у кольоровому вигляді зображена рум’яна пані з доволі привабливими обличчям. «А якби вона сиділа біля нас, - мрійливо промовив мій друг. – вона б жартувала з нами». – продовжились усміхнені розмірковування. «А може б сказала, що ми аморальні». – перестрів його перспективи я. наступна пані на банкноті номіналом 100 франків Бельгії 1939 р. була ще кращою (вельми приємно, коли очікують такі сюрпризи) – у повен зріст і «дуже мало вбрана», як би коректно сказали у часи тієї банкноти, на якій був розміщений шедевр фламандського художника. Так ми і позачергово сьорбнули за «мало вбраних дам». Одна тема змінювала іншу, у банкнотах і у спогадах. Богдан Іванович розповів сумну історію про чоловіка, який від осені, коли яблука вже у ящиках, не з’їв жодного доброго плоду. На зиму в ямі ховав добрі яблука, підійде, подивиться, якесь почало гнити, вже має руденьку плямку, обрізав її та й з’їв. І так у тому ж дусі – завжди поспішав з тими, що вже почали псуватись. У римо-католиків великодній піст (на час зустрічі у християн східного календаря посту ще не було), обрали Папу (білого – як Бог людину сотворив), то я розповів бувальщину про постні страви. У «польську страсну п’ятницю» мій друг і його дядько, дружина якого активна полька костьольна, женуть самогонку. Пані в хаті нема. То два хлопи мусять періодично про бувати, що то звідти ллється. Зі слів мого друга: «Лиш ми влили по тіцьково, но до писка хтіли-смо взяти, як заходит отець Ян: «Йой! Шос то є?!», дядько мого друга, теж пан Богдан гречно і поважно відповів: «Слава Ісу! Отче Яне, а вона не масна, вона не жирна».
Приблизно у той час до двох жіночок приєдналася третя значно молодшого віку, не більше чверті століття, не масна. Розігріта поспішанням, вона зняла куртку, так, що аж притягнула мій погляд. Аж тоді вона почали відкривати Шампанське, на що ми вельми уважно спостерігали з певними коментарями – піротехнічної оказії не сталось, але бахнуло. Та невдовзі молода пані одягнула куртку, очевидно, шампанське мало її зігріло, треба було брати приклад з нас по міцності напоїв. То вже і мій погляд менше відволікався – куртка, як куртка. Богдан Іванович розповів, як не так давно був у Тернополі (їх возили від церковного хору на якісь святошні співи), вже після офіційної частини і певного частування, чекають на всю іншу делегацію в холі університету. Бачить, йдуть дівчата афро-українки (з точки зору дурноватої толерантності шкідливій денаціоналізації), підходить, перепросив, повільно питає, чи не мають, може, яких монет зі своєї країни. Зупинились, повільно сказали: «В мене нема». І мій колега зробив такий висновок: «То всяка лінива наволоч (можливо й він інакше сказав), що живе тут роками і не хоче сказати по нашому, а та во, чорна, як смола і відповіла, як треба». Я ще запитав, чи файна була. «О, так…», - одержав я багато значущу відповідь і показав дві дуги дещо нижче своєї шиї. Вжне був час покидати «Старе місто», ми вирішили піддатися жіночкам у змаганні по часі сидіння. Їхні 750 шампанського було все ж таки більші.
На запрошення мого друга, я зайшов ще до його помешкання. Його пані подивилась на нас дещо підозріло і кудись пішла – що їй вмішуватись до справ нумізматичних. Зазначу, ми вже не пили ані дві краплі. Я мав естетичне задоволення від чергового споглядання його колекції. Навіть «акула» - так він назвав мене в контексті боністики, бачила декілька банкнот, які ще не лежать на дні її сховищі. Акула, хоч більше любить жінок, але на 10 злотих 1986 р., які чомусь дуже рідкісні, такий чоловік - що там казати, не маю його у колекції. хоч плач! Але, щоб акула не плакала, він подарував їй 500 франків. Гарбуз акулячої колекція Африки став на зернину більшим. То нехай той гарбуз росте ще. Отож, за зростання, пані та панове…
ID:
412038
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.03.2013 18:19:13
© дата внесення змiн: 24.03.2013 18:19:13
автор: Ярослав Дорожний
Вкажіть причину вашої скарги
|
якщо бя мав Ваші дарункові-монети, я б одразу напсиав. а то все, як не погода, то неприїзд Франківчан, то мій, то ще якась хороба. у квітні точно вже буду мати 
